Николай Рубакин: Cеред таємниць і чудес

Перед ним стоять дві велетенські статуї, висічені з цілого каменя. Одну поставлено на північній, другу — на південній стороні будівлі. Разом з підніжжям висота їх сягає десятки саженів. Величезні зображення сидять на якійсь подобі трону, склавши руки і спрямувавши вперед нерухомі кам’яні обличчя.

На одній із цих величезних статуй є напис: «Цар істини, син сонця Аменхотеп, улюбленець бога Аммона-Ра, спорудив ці статуї на честь свого батька Аммона. Він поставив йому ці статуї із твердого каменю».

Статуї ці справді велетенські. Якби їх поставити на подвір’ї чотириповерхового будинку, то голови цих статуй підносилися б над його дахом.

Ширина кожної статуї між плечима — шість з половиною метрів. Важить кожна з них не менше 1200 тонн.

Величезні статуї, споруджені з волі фараона Аменхотепа, мусили нагадувати в усі часи людству про силу і могутність його царювання.

Споруджено їх близько чотирьох тисяч років тому.

Над ними пронеслися тисячоліття. Їх пекло сонце, шмагав самум, їх бив час, але вони не боялися часу, як не бояться його й інші єгипетські споруди — храми, сфінкси, гробниці, піраміди… Недаремно ще в давнину склалося в єгиптян прислів’я: «Все боїться часу, але і час боїться пірамід». І не тільки пірамід, але й інших єгипетських пам’ятників… Перед кам’яним фараоном минали століття, як години, і в страшній мовчанці дивився він на долю своєї країни… Він бачив грізних завойовників — персів і їх страшного царя Камбіза, бачив завойовників — македонян, бачив славу єгипетських царів із роду Птолемеїв, бачив переможців римлян. Усі ці завойовники владарювали в Єгипті одні за одними, знущаючись і обдираючи єгипетський народ кожен на свій лад. Змінювалися насильники, залишалися постійними тільки народні страждання… А роки йшли та йшли. Зруйнувалось багато храмів; спалено, пограбовано старі палаци; споруджено нові… А час усе-таки ще зберіг багато, багато чого… Від величезної ваги грунт під кам’яним Аменхотепом осів, статуя трохи похилилась, але протягом сотень років ще дивилася на свою країну.

А за цей час на землі встигли звершитися великі події, сталися важливі зміни. З’явилися нові народи і вимерли старі. Виникли нові держави, розпалися колишні. Загриміла слава стародавньої Еллади (Греції); почалася і щасливо закінчилася смілива боротьба цієї маленької країни з величезною персидською імперією. Розквітли науки, мистецтво. З’явилися нові держави, нові закони. А кам’яний Аменхотеп усе дивився, все мовчав, ніби чекаючи, що ж буде далі.

Загинула і славетна Еллада, яку спочатку перемогли македоняни, а потім і римляни. На її місці піднісся Рим. Із невеликого міста могутність римлян поширилася на всю Італію, на всю Західну Європу, на все Середземне море і навіть далі: Карфаген, Греція, Сірія, Палестина, вся Мала Азія, Єгипет, Ассірія, Вавілон і багато інших країн майже до самого кордону Індії ввійшли до складу римських володінь. Багато з цих царств були молодшими за кам'яного Аменхотеп а. І багато царств встигли з’явитися і зникнути, а Аменхотеп усе жив, усе сидів, як і раніше, і все мовчав, і все дивився своїми кам’яними очима вперед, немов чекаючи, що ж буде далі.

І раптом збулось велике чудо: кам’яний Аменхотеп заговорив. Ніби настав такий час, коли і каміння заговорило.

Заговорила саме та статуя, що її, як уже згадувалось, було споруджено перед північною стороною будівлі.

У 27 році до нашої ери сильний землетрус сколихнув землю Єгипту; багато храмів було зруйновано, багато статуй упало. Землетрус не помилував і статую Аменхотепа. Ще за кілька сот років до того часу впоперек статуї з’явилася тріщина. Потроху вона збільшувалася і, кінець кінцем, розділила статую на дві частини — верхню і нижню. Під час землетрусу верхня впала вперед, на землю.

Як видно, час зробив своє: перестав існувати кам’яний велетень, свідок слави Аменхотепа III.

Але вийшло саме навпаки: слава його тільки-но починалася…

Через деякий час дивна чутка пронеслася по Єгипту, а потім і по всьому світу. Ось що розповідали: кожного ранку, як тільки сонце хоч трохи зігріє своїм промінням спотворені руїни статуї Аменхотепа, вона стогне протяжно і жалібно, наче людина.

Справді, статуя стогнала… Може, це плакав Аменхотеп. вгадуючи своє зруйноване царство? Може, журився і каявся в жорстокостях, які колись вчинив над своїми ворогами і підлеглими? Чи, може, сумував, спостерігаючи несправедливість і жорстокість, що стільки тисячоліть коїлись навколо нього? Може, обридло йому дивитися на людство, яке поділялось на сильних і слабих, голодних і ситих, заможних і бідних, принижених і гнобителів?.. Чому стогнав Аменхотеп — невідомо, але що він справді стогнав, це було безперечно: його стогін міг чути кожен, хто бажав. Для цього треба було лише прийти до його підніжжя пізньої ночі і чекати там, доки зійде сонце. Аменхотеп стогнав тільки рано на світанку.