Николай Рубакин: Cеред таємниць і чудес

То був звичайнісінький жук (Aleuchus sacer), порода цих жуків досить поширена в африканській пустелі. Стародавні єгиптяни називали цього жука «священним» і уподібнювали його божеству, яке тримає в своїх руках увесь світ, точнісінько так, як священний жук тримає своїми лапами кульку піску. Зображення священних жуків досить часто зустрічаються на стінах зруйнованих стародавніх єгипетських храмів; печатки стародавніх фараонів також мали вигляд священного жука.

Розповідь Еренберга свідчить, що іноді й жук може збудоражити всю душу навіть дуже хороброї людини. А про палку уяву мешканця пустелі й говорити нема чого; вона спалахує, мов порох, і людині здається, що якісь таємничі сили діють тут, біля неї, і втручаються в її справи. Почуття було збуджене, і під його впливом розум не міг правильно діяти. І людина втратила здатність, а з нею і всяку можливість відрізняти те, що є в дійсності, від того, що здається.

Почуття страху малювало Еренбергу різні, хоча й природні, але неіснуючі привиди; почуття страху викликало уявлення про бедуїнів, про ворогів, що підкрадалися ніби змії. Але одне діло — фантазія, почуття, гра уяви і зовсім інше — розум і дослідження. Дослідження, вдало зроблене, виявило замість бедуїнів… жука!

Під впливом страху і подиву людина цілком щиро може перекручувати найзвичайніші події. Ось що розповідає, наприклад, якийсь голландець Гаафнер про одну подію, що сталася під час його подорожі на острів Цейлон у 1787 році.

«Під час моєї подорожі пішки в кінці дощової пори року мені довелося зробити дуже важкий перехід через майже непрохідний пояс лісів, який на Цейлоні оточує внутрішню гористу частину острова. Зовсім один, стомлений і виснажений, я добрався до дикої, зритої розколинами, голої гори Бакаул і розташувався на ночівлю під виступом скелі.

Раптом опівночі почувся нібито віддалений гавкіт собак. Здавалося, він доносився з скель, розташованих напроти гори Бакаул. Згодом таємничі звуки повторилися. Вони лунали всюди і ставали все голосніші й голосніші. Раптом звуки почулися недалеко від мене, позаду тієї скелі, під якою я сидів. Я виразно чув, нібито безліч людських голосів балакали і реготали щосили. Звуки ці то наближались, то віддалялися, знову з’являлись і зникали, лунали то поблизу, то далеко, і так протягом кількох хвилин. Ось, здавалося мені, вони спустилися з голих гірських верховин униз, але через якусь мить уже долинали з-під землі. Я схопився й почав прислухатися. Знову все стихло, завмерло. Потім голоси пронеслися дуже швидко в повітрі і відбилися луною в сусідніх горах. Я почав прислухатися з ще більшим напруженням. Раптом за скелею, де я розташувався на нічліг, почувся такий несамовитий крик, що в мене у вусі мало не лопнула барабанна перетинка. Я в нестямі вибіг із свого сховища. А позаду мене начебто гримнули тисячі верескливих голосів, таких фальшивих, дивних, нечуваних, що, нарешті отямившись, я не придумав нічого кращого, як заткнути вуха пальцями й кинутися назад під скелю. Вже давно стихли ці страшні звуки, але вони все ще дрижали в моїй стурбованій душі навіть тоді, коли навколо запанувала цілковита тиша. Її лише інколи порушувало гуркотіння уламків, які, відірвавшись од скель, котилися по схилу гори в безодню…»

Щось дивне і незрозуміле, надприродне й таємниче прозирає в цій розповіді. Невже ж це не та сама «нечиста сила», про яку розповідали бабусі? Цілком можливо, що страшні голоси, які чув Гаафнер, дуже навіть підтвердили віру багатьох людей в різну «нечисть». Гаафнеру було не до міркувань. Він був здивований і зляканий. Ці почуття сповнювали всю його душу страхом, і невідомі крики здались йому занадто вже незвичайними, надприродними.

Але що ж то було?

Простісінький крик птаха, якого тубільці звуть чортовим птахом, або уламою. Він дуже схожий на сову і вилітає із свого гнізда лише вночі. Англійський вчений Джон Деві розповідає про нього так: «У Юдалгаммі ми чули вночі крик улами. Сидячи на сусідньому дереві, вона жахливо дивно і неприємно кричала. Її крик був схожий на дуже пронизливий зойк».

Джон Деві чув те саме, що й Гаафнер. Але як відрізняється його розповідь од розповіді Гаафнера! Вчений Деві описав те, що сам пережив; тільки описав — і те, що він чув, і за яких саме обставин він це чув, як і належить мислячій людині. А Гаафнер під впливом свого почуття не лише описав, а й розписав, та ще й так що, читаючи його розповідь, інший і не зрозуміє, про що, власне, йде річ у цій розповіді. Може й справді про нечисту силу. А подумавши так, неважко й додати: «Адже ж нечиста сила па світі таки водиться! Ось Гаафнер своїми вухами чув, як вона завиває. Гаафнер — справді свідок, Гаафнер — очевидець. Є ж, виходить, на світі люди, котрим довелося віч-на-віч зустрічатися з «нечистою силою».