Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Під дещо ширшим кутом зору варто оцінити й ініціативу митрополита у проведенні (головним чином за його власний кошт) масштабних реставраційних робіт у Києві, що повернули з темряви підземної, як тоді писали, Десятинну церкву, Софійський собор, Трисвятительську церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Ці споруди, пов'язані з минулим княжої Русі, для людей того часу були не архітектурними пам'ятками, a матеріальним символом ідеї, задля якої будувалися. Відновлення княжих святинь, унаочнюючи безперервність традицій, перетворювалося на потужну ідеологічну акцію (недарма саме в цей час вперше фіксується повір'я, що доки в Святій Софії стоїть Непорушна Стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ).

У цьому контексті несподіваного ракурсу набувають роздуми Петра Могили над постаттю ідеального володаря, засвідчені в кількох написаних ним передмовах і посвятах лаврських видань. Для західноєвропейських мислителів ця проблема була заледве не банальною, коли судити з кількості праць, їй присвячених, однак на українському ґрунті вона прозвучала вперше саме в інтерпретації Могили. I хоча особистий філософський вклад митрополита тут вельми скромний і зводиться до переказування ідеї автократії, тобто верховенства світської влади мудрого правителя над владою церковною, явище це можна вважати досить сиптоматичним. Проте передчасна раптова смерть Могили поставила крапку на його планах, коли б такі справді снувалися.

Оновлення церковного життя проходило під акомпанемент реформаторських новацій у сфері шкільної освіти,на архаїчність якої ще на початку XVII ст. гірко нарікали ранні полемісти, a безкомпромісний Іоан Вишенський, опонуючи їм, викрешував громи й блискавки на латинську злоковарну мудрість, зачерпнуту з граматик, риторик, діалектик і прочих коварств тщеславних, діавола вмістних. Початок реальному компромісу між візантійсько-слов'янською просвітницькою традицією і латинськими науками, як уже оповідалося, був закладений в Острозькій колегії (див. § 1), де вперше до практики кириличної освіти з арсеналу шкільних премудростей Заходу впроваджено сім вільних мистецтв – граматику, поетику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Поєднання греки та церковнослов'янської мови з латиною на тлі супутнього викладання елементів філософії і теології надавало острозькому починанню характер круто реформаторський. У сліди Острозької колегії пішла й найавторитетніша з братських шкіл – Львівська (див. § 2), організована наприкінці 1585 р. як грецкая и руская ведле стародавних обычаєв и порядков , однак уже з 1593 р. переорієнтована на викладання латини й циклу семи вільних мистецтв.

Остріг і Львів зробили першу заявку на прилучення українського шкільництва до загальноєвропейського освітнього контексту, де більш-менш у цей же час остаточно утвердився тип школи, згодом названої істориками гуманістичною. Це термінологічне визначення породжене тим, що латинську мову тут вивчали за методикою ранніх гуманістів, котрі першими ввели до шкільної практики тексти античних авторів як стилістичний еталон наслідування (imitatio antiquorum), паралельно прищеплюючи учням кодекс високих зразків доброчесної поведінки й християнської етики. Загальноприйнятий канон цієї всеєвропейської програми освіченого благочестя (pietas litterata) остаточно кристалізувався наприкінці XVI ст. у протестантських гімназіях та єзуїтських колегіумах. На тлі сказаного переорієнтація руської освіти в бік західних взірців робить предметнішим обурення афонського поборника старовини. З подвійною силою ця дискусія спалахнула в Києві, коли влітку 1631 р. Петро Могила, тоді ще києво-печерський архімандрит, паралельно до існуючої з 1615 р. Братської школи греко-словенського профілю відкрив власне училище при монастирі, вперше в практиці православної освіти відверто взороване на організаційні засади єзуїтських колегій. Дебати нераз набували такої гостроти, що, як писав ректор нової школи Сильвестр Косів, її професори, лягаючи спати, не мали певності, чи вночі ними не начинять шлунки дніпровських осетрів. Але врешті компромісу вдалося досягти. Лаврська і Братська школи об'єднувалися, територіально зостаючись, як і досі, на міщансько-ремісничому Подолі, однак з умовою організації навчання у формі і програмах, передбачених Могилою.

Отак з 1-го вересня 1632 р. розпочав свою замалим не трьохсотлітню історію славетний Києво-Могилянський колегіум,який сучасники називали університетом, або академією , хоча формального королівського привілею на викладання наук академічного рівня – філософії і теології, що офіційно перетворило б школу на учбовий заклад вищого типу, Могила за життя добитися не встиг (вперше це було зроблено в акті Гадяцької унії 1658 р., a далі підтверджено грамотами Петра I у 1694 та 1701 рр.).