Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Люблінська унія, ліквідувавши міждержавний кордон, стала точкою відліку консолідаційних процесів. Головним практичним тлом, на якому розсмоктувався бар'єр відособленості, був уже згаданий вище спалах князівської могутності. В останній чверті XVI ст. різко зростає число дрібної шляхти з західноукраїнських регіонів при дворах волинських можновладців. Більш освічена, призвичаєна до двірського церемоніалу, ініціативніша й розкутіша, ніж боярство Волині й Київщини, галицька шляхта нарівні зі своїми польськими колегами стає правою рукою вельможних патронів, дістаючи з часом за їх протекцією поважні становища і маєтки в Україні. Міграційний потік шляхти з Галичини, привабленої перспективами служби на княжих дворах, охоплював десятки, якщо не сотні осіб. На Волинь, a звідти на Київщину та Брацлавщину проникали нові люди, які з руки князя обдаровувалися службовими маєтками і урядницькими посадами в новопридбаних володіннях. Спостереження над міграціями шляхти показують, що, наприклад, у таких точках відліку, як середина XVI – кінець XVI – перша третина XVII ст. вони стрибкоподібно виростають у пропорції 1:2:4, причому основний потік мігрантів рухається по осі Галичина/Волинь – > Київщина/Брацлавщина. Утворення нових князівських латифундій на півдні потягло за собою і переміщення всіх соціальних шарів населення, про що детальніше йтиметься далі. В цілому ж руйнування давньої взаємовідособленості українських земель, що відбувалося завдяки фізичному перемішуванню населення різних регіонів, стало однією з головних передумов виокремлення з православної руської маси Речі Посполитої – білорусів та українців – усвідомленої української спільноти.

Незалежна й ініціативна галицька шляхта, чий освітній багаж був непорівнянно ширшим, a світогляд – розкутішим на тлі вихованої по-старосвітському волинсько-київської еліти, принесла з собою в колишню "Литовську Русь" ще одну новинку – поворот обличчям до європейського Заходу. Перші помітні наслідки це дало завдяки скупченню цвіту тогочасних інтелектуалів у княжому Острозі. Це місто з багатьох причин надавалося на роль культурного осередку. Так, Остріг був одним з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, владика якої титулувався луцьким і острозьким, у зв'язку з чим Богоявленська замкова церква – один з наймонументальніших православних храмів того часу – мала статус кафедрального собору. Кілька богородичних образів, написаних у тодішньому Острозі, фахівці відносять до шедеврів православного іконопису. Замилування князя Василя-Костянтина в церковному співі і штат музик, якими він себе оточував, призвели навіть до виникнення особливого "острозького наспіву", якому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій хорового мистецтва. У церкві й замку існувала чимала книгозбірня, що містила і грецьку богослівську літературу, і західноєвропейські видання світського та церковного змісту: космографії, словники, граматики, передруки античних авторів, католицькі й протестантські теологічні твори.

Інтелектуальний осередок, який на середину 70-x років XVI ст. склався довкола князя Василя-Костянтина, був співзвучний його особистим замилуванням. Симптоматично, однак, що поява Острозького центру хронологічно збігається з першими наслідками впровадження в життя рішень Тридентського католицького собору(1544–1563), котрий виробив радикальну програму реформ для зміцнення Римської церкви. Зокрема, у 1564 р. на землях Речі Посполитої вперше з'явилися єзуїти – члени санкціонованого собором чернечого ордену нового типу, націленого на активну місіонерську і педагогічну роботу серед іновірців. Виникають перші єзуїтські колегії, в тому числі у Вільні (1569), a на Русі – в Ярославі (1574). На хвилі цих новацій у 1574 р. був написаний (надрукований 1577 р.) трактат відомого єзуїтського теолога, ректора Віленського університету Петра Скарги "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем", що присвячувався князю Острозькому. У книзі обґрунтовувались переваги істинної (Римської) церкви над хибною (Грецькою). Підкреслюючи нелад, що панує в останній, Скарга особливий наголос кладе на неосвіченості православного кліру. На його думку, це й зрозуміло, бо: