Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали криваві війни за кочів'я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу – найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370 р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена, приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця XVIII ст.) зоставатися тут господарями.

Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат, який проіснував з середини VII до кінця X ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов'янські племена – сіверяни, в'ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках IX ст. конунґ русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі).

У самій Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків, особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом. Зокрема, власне так, із зимовища-фортеці кагана, виросло й столичне місто Ітиль у гирлі Волги, а в нижній течії Дону великим населеним пунктом став Саркел. З другої половини VIII ст. відродилися і зруйновані гунами старі грецькі міста на чорноморському узбережжі – Керч (грецьк. Пантікапей ), Самкерц (грецьк. Таматарха, руськ. Тьмуторокань ), Фанаґорія. Мешканці каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та слов'ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях – землеробсько-скотарське господарство.

За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та іудаїсти (в межі каганату переселилося чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків з боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю – Ітилі, і це відіграло чи не вирішальну роль, коли централізаційні процеси підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою: на початку IX ст. нею був оголошений іудаїзм. Однак цей крок виявився фатальним для майбутнього Хозарії. Прийняття іудаїзму каганом та столичною ітильською знаттю протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів'ях. Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об'єдналися з мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти. [23] Як уже згадувалося, з другої половини IX ст. на ослаблений усобицями каганат розпочали наступ і руси, яким випало нанести останній удар Хозарії: 60-80-ми роками IX ст. датуються перші походи Олега на Каспій і перепідкорення Києву данників-слов'ян; повторні напади руських дружин на каспійське узбережжя зафіксовані під 909, 910, 913, 943 рр., а у 965 р. князь Святослав захопив і зруйнував столицю каганату Ітиль. Довершив падіння Хозарії похід Володимира Святославича, який наприкінці X ст. наклав на хозарів данину.

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри , мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ. беченек ), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини X ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.