Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Як видно з цих даних, половину населення складали селяни, причому абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького , тобто вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно місцевими нюансами. До початку XVIII ст. селяни, приписані до військового скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина, зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які одне за одним разом з їх мешканцями теж переходили у приватну власність старшини. Великого розмаху набула й скупівля козацьких ґрунтів від зубожілих козаків, яка супроводжувалась численними зловживаннями: обертаючи колишніх козаків на підданих, нові власники вдавалися до насильства, шантажу, примусу. Невдовзі, за логікою нових соціальних практик, на черзі стало й питання про заборону вільного переміщення селян з одного місця на інше. Зокрема, з 1739 р. було заборонене переселення зі Слобожанщини на територію Гетьманату, а в 1761 р., згідно з ордером тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, утруднено вихід на нове місцепроживання: щоб оселитися на ньому, належало пред'явити письмову згоду попереднього власника. Врешті, імператорський указ від 3 травня 1783 р. серед інших заходів для ліквідації відмінностей місцевого укладу проголосив остаточну заборону селянських переміщень, яка перетворювала ще відносно незалежну селянську масу на таких самих безправних кріпаків, як і в питомо російських регіонах імперії.

Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини XVIII ст., викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому питанні займати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент (щоправда, завжди підкреслюючи свою роль в охранении прав малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у 1723 р. збільшення армії, Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шукач козацтва – ищущий козачества – документально підтвердить козацьке звання свого батька або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала, аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою каральних команд.

Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли численні заяви і скарги, пов'язані з цими акціями, де вперше від власного імені "заговорила" доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так, мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р. Аналогічна "війна" у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася на 1731–1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на сусідній Слобідській Україні – на 1713–1784 рр. (!), причому каральній команді, здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї Миргородського полку протягом 1769–1789 рр. селяни вели справжні бої з армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано лише частину односельців:

Паралельно до змін у соціальному статусі населення Гетьманську Україну заторкнули і ті з нововведень Петра І, що спрямовувались на встановлення державного контролю в економічній сфері – торгівлі, промисловості та фінансах. До мазепинського виступу з гетьманської території ще не сплачувалися податки у загальнодержавну казну. Перший тягар, який ліг на тутешнє населення після Полтавської поразки на загальноімперських засадах, полягав в утриманні 8-11 полків царського війська, віднині постійно дислокованого тут для сохранения внутренней тишины и границ . [51] Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. на Лівобережжі і Слобожанщині протягом шести років квартирувала майже вся діюча армія, її обслуга та командний корпус. Це знайшло свій вияв у виснажливому грошовому податкові та натуральних поборах хлібом, фуражем і провіантом, провокуючи ще й численні надуживання – примусове забирання волів і коней для армійських потреб, реквізицію підвод, використання місцевого населення погоничами при обозах на засадах самозабезпечення тощо.