Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Лихоліття Руїни, здавалось би, не мусило сприяти розквіту муз, однак класичне inter arma silent Musae в післяхмельницькій Україні себе не підтвердило. Дарована природою пластичність людської істоти, здатної чіплятися за життя в найнесприятливіших обставинах, щасливо поєдналася з ентузіазмом молодого суспільства, яке пише власну історію з чистого листа. Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя у тих районах України, де хоч на мить вщухала завірюха, лишив Павло з Алеппо, супутник Антіохійського патріарха Макарія III, описавши в об'ємному щоденнику подорож свого патрона до Москви та переїзди через козацькі регіони у 1654 та 1656 рр. Подорожні нотатки диякона з Алеппо, хоч і сповнені східних пишномовних перебільшень, цікаві тим, що оком стороннього спостерігача він зафіксував важливі деталі самоорганізації суспільства, спрямовані на нейтралізацію воєнної спадщини: величезну кількість шпиталів (богаділень) для старих, удів і сиріт, а також налагоджені форми опіки священиків над осиротілими дітьми, число яких безмірно зросло. Особливо ж велике враження справили на диякона Павла не втрачені у сум'яттях жорстоких часів охайність, привітність і веселість благословенного народу цієї благословенної країни.

Занотовано у щоденнику Павла Алеппського і чимало вражень, що торкаються культурно-освітньої сфери. Так, характеризуючи київську інтелектуальну еліту церковного кола, він відзначає:

В іншому місці читаємо таке:

Думки, розсіяні по літературних працях кінця XVII – початку XVIII ст., наштовхують на припущення, що такий стан речей був невипадковим. Народження козацько-руської вітчизни потребувало служіння їй не тільки шаблею, але й головою. Відтак вченість з абстрактно-поштивої якості перетворюється на один з елементів патріотичної свідомості громадянина, котрий уміє і мусить пером утвердити славу вітчизни.

У вступному слові до своїх "Дійствій" з промовистим заголовком "Заради чого ця історія написана", Григорій Граб'янка декларує це так: його твір – послуга вітчизні. Хто б нині знав про Мойсея, з пафосом запитує він читача, коли б про нього не розповіло Святе Письмо? Про Навуходоносора? Кіра? Олександра Македонського? Він, Граб'янка, не раз це згадував:

Нові акценти на ролі вченості автоматично підносили суспільний престиж освітніх закладів. І дійсно, з останньої чверті XVII ст., коли трохи вщухають військові бурі, Києво-Могилянська академія і заснований Лазарем Барановичем колегіум у Новгороді-Сіверському (1689 р. переміщений до Чернігова) демонструють неабиякий розквіт. Так, за Мазепи, як уже згадувалося, число студентів Академії досягло рекордної цифри – 2 тис. слухачів (після полтавського погрому їх кількість різко впала – до 161, але на 1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб). На чолі академічної громади та серед професорів бачимо чи не найяскравіших за всю історію навчального закладу осіб – письменників, проповідників і теологів – Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича.

Відгукуючись на зрослий попит, активно діють друкарні – стара Києво-Печерського монастиря і нова, заснована 1674 р. Лазарем Барановичем у Новгороді-Сіверському (з 1679 р. була перенесена до Чернігова). Окрім книг церковного обігу, Київська і Чернігівська друкарні видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. При цьому продукція обох виходить не лише церковнослов'янською та староукраїнською, але й польською та латинською мовами.