Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

За такого розкладу настроїв сценарій виборів ставав уже справою московської дипломатичної техніки. Наприкінці червня 1663 р. в полі під Ніжином була скликана чорна рада , на яку з'явилося понад 40 тис. козаків. Обидві партії – Брюховецького і Сомка-Золотаренка (ці двоє запізно взялися миритися) – прибули туди в повному озброєнні, а царський уповноважений князь Великоґаґін про всяк випадок оточив Ніжин військом. Серед бурхливих сутичок і галасу, що не вщухали три дні, чернь проголосила Брюховецького гетьманом, а Сомка та його прихильників Великоґаґін під претекстом захисту їхнього життя ув'язнив у Ніжинському замку. Наприкінці вересня обидва разом з кількома полковниками були за поданням Брюховецького страчені як зрадники царя, а ще близько 50 осіб вислано на Сибір. Тоді ж за погодженням з Москвою був повністю замінений апарат влади. Передавши полковницькі уряди своїм прибічникам, передовсім людям, що вийшли разом з ним із Запоріжжя, Брюховецький здійснив своєрідний переворот, ще дужче зміцнивши промосковську орієнтацію Лівобережжя, густо замішану на соціальній демагогії.

Павло Тетеря тим часом намагався привести до покори Полтавщину, але в його власних тилах вибухнули бунти: на Київщині антигетьманський рух очолив якийсь Сулимка, а на Поділлі брацлавський полковник Остап Гоголь проголосив себе (втім, на досить короткий час) підданим московського царя. Впродовж літа 1664 – весни 1665 рр. правобережні регіони Козацької держави перетворилися на арену жорстокої, безглуздої і хаотичної війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони Івана Брюховецького, місцевих повстанців, запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки Павла Тетері, підсилені татарами і польським корпусом. Жоден з гетьманів не досягнув перемоги у війні берегів, а дрібні сутички, що точилися по всьому Правобережжю, мало впливаючи на стратегічний розклад сил, виснажували змучений народ і сіяли деморалізацію та анархію. Коли навесні 1665 р. польські війська вийшли додому, Тетеря зрозумів, що його позиція безнадійна. Покинувши Чигирин, він певний час резидував у Брацлаві, а в середині квітня, зазнавши поразки від ватажка уманської козацької голоти Василя Дрозденка, утік до Польщі. На козацьку територію Тетеря більше ніколи не повертався, доживаючи віку на Волині у містечку Колках як шляхтич-землевласник.

Однак довіру козацтва втратив не лише Тетеря. Серед задніпрянців не менш стрімко падала популярність Брюховецького. І коли Тетеря вирішив свої проблеми самоусуненням, то лівобережний гетьман почав шукати опори серед тих, хто підніс його до влади. Восени 1665 р. він перший серед гетьманів з почтом у 500 чоловік виїжджає на поклін до царя. У Москві його зустріли ласкаво і обдарували щедро, ба – навіть оженили на княжні Дарії Ісканській з роду Долгоруких, пожалувавши титулом боярина (полковникам із супроводу Брюховецького теж були подаровані маєтки і титули дворян ). Водночас гетьманський візит до столиці не залишився тільки виявом етикетної чемності. Саме тут у грудні 1665 р. Брюховецький підписав ганебні Московські статті,що зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Зокрема, Москва врешті досягла того, що податки з міщан і селян, а також прибутки з торгівлі віднині мали збиратися під контролем воєвод і йти безпосередньо до царської, а не до гетьманської скарбниці, а у всі без винятку більші міста України і навіть на Кодак над Запоріжжям вводилися воєводи зі збройними залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням).

На початку 1666 р. на території лівобережних полків з'явилися царські ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот подій разом з дикими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань вибуху, чого не довелося чекати довго.

Після втечі Тетері у Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем усобиць і безладу. Цією людиною був старинний козак Петро Дорошенко(1627–1698), онук реєстрового гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, убитого татарами 1628 р., син козацького полковника Дороша (Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично – у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької війни служив про Богдані Хмельницькому як його наближений ( старший ) слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. – полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці Івана Виговського брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у Чуднівській кампанії; за Павла Тетері обіймав пост генерального осавула і черкаського полковника.