Повертаючись до процесів на Русі кінця XII – початку XIII ст., необхідно відзначити, що саме в цей час на східноєвропейському обшарі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу мали стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. [433]М.Ю.Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень в Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводились до формування нових політичних систем управління у відповідно Володимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і фактори етнічного розвитку, що були зародками формування східнослов’янських народностей. Проте важко погодитись з думкою автора, що на межі XII – XIII ст. Київ вже не цікавив північноруських князів. [434]Конкретні факти перших років XIII ст., значну частину з яких ми розглянули в цій книжці, свідчить, що доля як Києва, так і усієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо. Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в XI та у значній частині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то тепер Київ та південноруські землі стають об’єктом інтересів Володимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення. В певній мірі цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності. Складність процесу полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха – короля. Відзначимо, що до володаря Володимиро-Суздальського князівства з кінця XII ст. офіційно використовується титул “великий князь”. [435]Отже, вже існувала тенденція щодо відокремлення з маси інших князів особливого за статусом володаря.
Цікаво, що по відношенню до володаря Галицько-Волинської держави також спостерігалася тенденція книжників якось “підняти” його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна бачити в намаганні південноруських книжників створити парадигму ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича (це питання ми докладно розглянемо в наступному розділі). Важливо відзначити, що західноєвропейські хроністи використовують по відношенню до Романа титул суверенного володаря “rex (король)”. [436]Могутнім та суверенним князем вимушен був визнати краківський єпископ Вінцентій, який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман “omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)” . [437]Пізніше вже офіційно від папського посланця Оппізо в 1253 р. королівську корону отримає Данило, після чого галицькі книжники постійно будуть його називати не характерним для Русі титулом. [438]Прийняття Данилом королівського титулу мало велике дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвердження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодішньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.
Відзначимо, що для об’єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але одночасно ця держава існувала в рамках єдиного давньоруського комплексу, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та Данила була програма збирання всіх давньоруських земель. В цьому плані в конкретному аспекті подолання удільної системи треба розглядати згадану вище систему “доброго порядку”, запропоновану Романом Мстиславичем напередодні його смерті.
Отже, у нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія р. Дністра), Побужжя (“України”) та Київщини, [439]як державу, державу, яка потенційно мала шанс в перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південно-руських землях мав різко негативний вплив зовнішній фактор, а саме спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше польських, угорських та литовських феодалів вже в середині XIV ст. [440]
В літературі, ймовірно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного утворення в Південно-Західній Русі, у значній мірі, було наслідком особистої енергії, вдачі та таланту князя Романа, смерть якого, в свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя. [441]Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. у житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, що підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що і проявлялося в конкретних подіях та явищах тодішнього політичного життя. [442]
Читать дальше