Для з’ясування можливості створення проекту “доброго порядку” важливо, на наш погляд, розглянути питання, як він вписувався в конкретну практику міжкнязівських відносин на Русі. Ще у 1073 р. старші сини Ярослава Мудрого добилися фактичного розділу тоді вже численної князівської родини на дві частини: 1) князів-“триумвірів” та їх нащадків і 2) князів-ізгоїв. Така система створила умови для передачі Києва по ліствічному принципу (старійшинство або сеньйорат), коли Київ отримував найстаріший з князів-“триумвірів”.
Ясно, що такий підхід викликав постійний величезний опір інших князів, які попали під таку дискримінацію. Фактично цей опір вперше проявився ще у конфлікті київського князя Ізяслава Ярославича з полоцьким володарем Всеславом Брячиславичем у 1068–1069 рр. До князів-ізгоїв відносилися сини та внуки Ізяслава, сина Володимира “Святого”, нащадки старшого сина Ярослава “Мудрого” Володимира, який помер у 1152 р., а також нащадки інших синів Ярослава Вячеслава і Ігоря. Саме ці князі були ініціаторами міжкнязівських усобиць другої половини XI ст. Пізніше до них приєднався і Олег Святославич, син другого за віком князя-“триумвіра”, якого нащадки Ізяслава і Всеволода Ярославичів на початку XI-XII ст. прагнули відтіснити на другий план політичного життя Русі.
Князівські з’їзди початку XII ст. регламентували право успадкування князівськими родинами багатьох земель-князівств, але у питанні про права на найбільш авторитетний київський стіл якоїсь більш-менш чіткої системи його заміщення вироблено не було. В залежності від позиції в династії князі доводили право на заміщення стольного трону або всіх Рюриковичів, або тільки нащадків старших трьох синів Ярослава “Мудрого”, або лише виключно нащадків Володимира “Мономаха”. [368]Фактично ж суперечка звелася до ділемми, чи будуть приєднуватися до останніх чернігівські Ольговичи, оскільки, як ми вже визначали у попередніх розділах, старша гілка Ярославичів – нащадків Ізяслава – наприкінці правління Володимира Мономаха була усунута від активних позицій у політичному житті Русі, а її представники перетворилися на третьорозрядних князів.
В ідеологічному плані для піднесення авторитету князівського клану важливе значення мало створення ідеального образу (парадигми) князя – володаря. Такими ідеальними, зразковими князями на Русі вважалися Володимир Святославич “Святий” і Володимир Всеволодович “Мономах”. [369]Пізніше, про що мова буде йти в наступному розділі, в оточенні нащадків Романа утвориться і почне поширюватися парадигма галицько-волинського князя. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татіщева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці “старійшинами” названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести згаданих в проекті Романа!) [370]
Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації В.М.Татіщева про проект “доброго порядку”, який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.
Останній похід князя Романа
В 1205 р. увагу Романа в черговий раз привернула Польща. Влітку цього року галицький князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Під час виправи Роман Мстиславич загинув.
Обставини походу галицьких та волинських полків у Польщу викликало чимало запитань у дослідників. Перш за все в старій польській літературі під впливом польських середньовічних хронік і рочників часто ставилося запитання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими у нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їх батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини. [371]Однак діяльність князя Романа слід розглядати не у контексті розвитку його родинних династичних зв’язків, а виходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави.
На той момент князь Роман використав всі свої можливості щодо реалізації політичних намірів у Наддніпрянщині. Зазначимо, що, безумовно, статус-кво, який склався тут після подій 1203–1204 рр., навряд чи влаштовував князя, проте посилення власного тиску ставило перед Романом перспективу тривалої і, у значній мірі, безперспективної війни. Це він прекрасно зрозумів ще у попередні роки. Тому наступні дії Романа Мстиславича виглядають досить логічними, і ми не можемо погодитися з характеристикою діяльності галицького князя, яка належить перу Л.М.Гумільова: “Все життя він воював “проти”, а не “за”, виключаючи самого себе”. “Роман був схожий на римського солдатського імператора III ст. або тюркського еміра XV ст., ніж на графа Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії” . [372]
Читать дальше