Олександр ГОЛОВКО - Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка, відзначаючи обставини, що передували заколоту Генріха Кетлича. Він повідомляє, що у переддень виступу краківських магнатів Казимир був на Русі, де виступив третейським суддею між Романом та Всеволодом, котрі сперечалися із-за кордонів між своїми володіннями. [258]Це свідоцтво для нас важливе, бо фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими володарями. Події 1191 р. сприяють зміцненню тісних взаємин Малої Польщі та Волині. Свідченням цього є те, що невдовзі після повернення до Кракова Казимир II захоплює Генріха Кетлича і відправляє його у вигнання на Русь до князя Романа. [259]

В 1192–1193 рр. малопольські війська Казимира вдерлися в землі ятвягів. Вінцентій Кадлубек називає їх “ полещанами ( Polexiani )”. Поява поляків в цьому регіони, безумовно, викликала неспокій у руських князів. Зокрема, з того ж джерела відомо, що на допомогу ятвягам прийшов невідомий на ім’я князь Дорогичина, місто якого нападники розорили. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію на цей похід Романа, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ зачіпало інтереси Волині в Побужжі. Вірогідно, з певних тактичних обставин, однак, волинський князь все ж вирішив в цей час не загострювати відносин з західним сусідом. [260]

Події в Ятвягії не пройшли поза увагою і південноруських князів. як відомо, цей регіон протягом XII ст. постійно був у сфері інтересів Києва, [261]велику увагу до нього проявляв Рюрик Ростиславич. 1191 р. він разом з своїми родичами пінськими князями (друга дружина Рюрика Ганна була пінською княжною [262]) збирався в похід на Литву, який, проте, через весняну негоду зірвався. “Пошел (Рюрик. – авт.) на Литву и быс у Пинеску у тещи своея, тогда бо бяше свадба Ярополча, и быс тепло и стеча снег и нелзе бо им доити земли их (литовців. – авт.) и възвратишась въсвояси” . [263]

Під час, а може зразу ж після походу Казимира, а саме 1193 р. київський князь Рюрик Ростиславич знову збирається у похід проти сусідньої з Ятвягією Литви. [264]На нашу думку, цей похід треба розглядати як прагнення овруцького князя протистояти посиленню польського впливу у Прибалтиці. Польський дослідник К.Вілінський, навпаки, вважає, що похід Рюрика був спрямований на допомогу краківському князю у боротьбі з ятвягами, [265]проте джерела не підтверджують такий погляд.

Додаткову інформацію про мотивацію походу Рюрика дає В.М.Татіщев, в праці якого відзначається, що під час переговорів з чернігівським князем Святославом Ольговичем, Рюрик наголошував: “.. .мне нужно идти на Литву по прозьбе шурьев моих и полоцких ”. [266]Військова акція Рюрика до Литви не відбулася через спалах напруженості на кордоні з половцями, з якими саме в цей час наприкінці XII – на початку XIII ст. різко загострилися взаємини.

1194 р. став знаменним для політичного життя як Русі, так і Польщі. І перш за все це було пов’язано зі смертю у Києві Святослава Всеволодовича, а у Кракові – Казимира II “Справедливого”. Певний “вакуум” влади, що виник у стольних містах обох країн, створював фундамент як для нових усобиць, так і перспективи для посилення політичних позицій інших князів, у тому числі і, як виявилося, у першу чергу для волинського князя Романа.

Після смерті Святослава князем у Києві став Рюрик. Цим, як не дивно, останній виконав волю померлого, який перед смертю постригся у ченці і викликав до столиці Рюрика ( “… и веля ся постриги в черньци и после по Рюрика и преставися” [267]). Досвід управління “Руською землею” разом з Святославом показував Рюрику, що для створення стабільної князівської влади у столиці новому князеві слід було знайти співправителя.

Тому навесні 1195 р. Рюрик запрошує до Києва свого брата смоленського князя Давида Ростиславича. “Посла Рюрик по брате своего по Давыда к Смоленьску, река ему: “Се брате се бе осталася старейши всех в Руськои земли, а поеди ко мне Кыеве, что будеть на Рускои земли думы и о братье своем о Володимери племени” . Після тривалого перебування в Києві Давид “с братом своим ряды вся уконча о Рускои земле и братье своеи о Володимере племени и иде Давыд во свой Смоленск” . [268]

Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським “причастям” – волостями в Київській (“Руській”) землі. Крім Ростислава Рюриковича, який сидів у Білгороді, таким володарем став Роман Мстиславич, котрому були передані міста Торчеськ (яким Роман вже недовго володів наприкінці 80-х рр.), Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів.