Олександр ГОЛОВКО - Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Більш важливим щодо реалізації широких політичних планів Романа мала віддалена його спорідне- ність з чернігівським князем Святославом Всеволодовичем, син якого Всеволод був одружений з дочкою польського володаря Казимира II Справедливого, племінниці матері волинського князя Агнеси. “В то же лето (1178 р. – авт.), – пише літопис, – приведе Святослав за Всеволода за середнего сына жену из ляхов Казимерну во Филипове говенье” . [218]Зазначимо, що ця кревність мала велике значення у стосунках цих князівських родин у більш пізній час, а саме вже на початку XIII ст. Тоді згаданий вище Всеволод Святославич, котрий на той час був київським князем і мав прізвисько “Чермний”, надавав підтримку синам Романа Данилові та Васильку. [219]

Літопис повідомляє, що невдовзі після зайняття галицького столу Володимиром Роман вирішив віддати дочку Феодору заміж за сина володаря сусідного князівства. “Роман же Володимерьскыи Мьстиславичь сватася с ним (Володимиром Ярославичем. – авт.) , и за дщерь свою за сына его старейшего (Василька. – авт.) ” . [220]Цей шлюб у подальшому давав Мстиславичу додаткові козирі у його претензіях на Галич.

М.Баумгартен та М.Ф.Котляр вважають, що сини Володимира Ярославича не були повноправними претендентами на галицьку спадщину, бо народилися від попаді. [221]Проте, на наш погляд, старші сини галицького князя Василько і Володимир народилися від законного шлюбу Володимира Ярославича з Болеславною, дочкою Святослава Всеволодовича, який було укладено аж в 1167 р. [222]

Одночасно, за словами давньоруського книжника, “Роман же слашет без опаса к мужемь Галичькым, подтыкая их на князя своего, да быша выгнале из отчины своего, а самого быша прияли на княже- ние” . [223]В цьому напрямку Роман активно шукає собі спільників і поза межами Галичини, хоча ясно, що це було складне завдання. Багатий Галич привертав увагу і інших князів, котрі стояли на заваді намірів та прагнень волинського князя. Серед останніх, і в цьому нема нічого дивного, був і тесть Романа Рюрик Ростиславич, який, як ми бачили вище, надав в Овручі притулок іншому претенденту на галицький престол Олегу. [224]Відзначимо, щоб не повертатись до цієї теми, що після перевороту в Галичі в 1188 р. князь Олег Ярославич вже не повернувся у велику політику, а згодом взагалі він був отруєний.

Союзником Романа у галицьких справах в цей час став його дядько по матері Казимир II, у якого з самого початку князювання Володимира Ярославича в підкарпатському краї не склалися нормальних відносин з галицьким володарем. Вінцентій Кадлубек повідомляє, на жаль дуже коротко, що останній навіть здійснив в цей час декілька нападів на володіння польського князя. З приводу оцінки останніх подій в літературі є певні розбіжності.

Зокрема, Г.Лябуда вважає, що напади Володимира сталися пізніше, під час другого перебування князя на галицькому троні в 90-х роках XII ст., проте Б.Кюрбіс та Н.І.Щавелева доводять, на нашу думку справедливо, вірогідність свідоцтв краківського хроніста. [225]

Цікаво, що і польські, і давньоруські джерела майже в одному плані описують нового галицького князя, підкреслюють деякі його негативні схильності та звички. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек повідомляє: “Hic siquidem, quodam temeritatis impetu, limites Casimiri cum latrunculis quondam irrepserat et raptas illustrium feminas, trans ultima barbarorum exterminia, iure praedocinii distraxerat. Defloratos taceo virginum flosculos, quosdam etiam immaturos (Колись він (Володимир. – авт.) неочіковано напав з розбійниками на землі Казимира, і, захопивши жінок у вельмож, увозив їх як трофеї у варварські землі. Я вже мовчу про понищені квіти дівочості, чимало з якихі ще не встигли дозріти)” . [226]Важливо відзначити, що цей напад було здійснено на свято Успіння, що є додатковим аргументом на користь реальності свідоцтва. У літопису відзначаються також насильницькі дії князя Володимира Ярославича по відношенню до жінок та дочок галицьких бояр. [227]

1188 р. у Південно-Західній Русі розпочинається війна за галицьку спадщину, за галицький стіл. Подібні війни у ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте сама ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Дуже швидко вона переросла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрутилися монархи і магнати країн Центральної Європи.

Перш, ніж безпосередньо зупинитися на подіях цієї війни, необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці цього періоду історії Русі в літературі, висвітлити питання, як розглядаються сучасними дослідниками державний лад і система міжкнязівських відносин в країні наприкінці XII ст. Однією з найбільш поширених точок зору з цієї теми є позиція істориків, що внаслідок прогресу феодальних відносин в цей час, говорячи словами Б.О.Рибакова, “ Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств ”. [228]