В центрі уваги цього дуже цікавого фрагменту польської хроніки ми бачимо постать вдови князя Мстислава Ізяславича Агнеси, яка, судячи з джерела, в той час займалася активною політичною діяльністю. Текст дає додаткові підстави для сумнівів щодо законності походження Святослава, який під приводом саме цього факту зазнав опору з боку братів. Під останніми Кадлубек міг розуміти лише двох живих на той час синів Агнеси: Всеволода і Романа. Вони ж пізніше неодноразово будуть згадуватися на сторінках хроніки.
Події, описані Вінцентієм, безумовно, стосувалися не тільки порівняно невеликого Берестя, а фактично усієї Західної Волині, оскільки Святослав претендував на головування над цим регіоном. Про це прямо пише і сам Кадлубек. Під “вождями війська” хроніст, ймовірно, розумів представників волинського боярства. Відзначимо, що думку про те, що саме Святослав Мстиславич був ставлеником Казимира вперше висловив О.Бальцер, а пізніше цю позицію підтвердила Б.Кюрбіс. [181]
Про події у Бересті досить лаконічно розповідається у написаній під впливом Кадлубка “Великопольській хроніці”, але, на великий жаль, її автор об’єднав повідомлення про берестейський похід і розповідь про захоплення Галича Романом в 1189 р., про яке Вінцентій розповідає значно пізніше. Ян Длугош взагалі не писав про події в Бересті, але “берестейський сюжет” в значній мірі передано ним при описі історії першого оволодіння Галича Романом. [182]Необхідно зазначити. що різниця у викладі походу поляків на Берестя 1182 р. польськими хроністами негативно вплинуло на історіографічну традицію, не дивлячись на те, що ще А.Нарушевич писав про некоректність викладу подій в творах пізніх польських хроністів. Але на жаль, автор не помітив, що “перекручення” у викладі подій розпочав не Длугош, а автор “Великопольської хроніки”, якого він називає в дусі традицій того часу Богуфалом. [183]В сучасній історіографії Н.І.Щавелева, відзначивши відсутність опису берестейських подій у давньоруських літописах, висловила сумнів у їх реальності, проте факт відсутності інформації в одних джерелах не може бути аргументом для заперечення можливості конкретних історичних подій. [184]Наведений розгляд свідоцтва хроніки Кадлубка у комплексі з аналізом свідчень давньоруських джерел про події попереднього та наступного часу дає, навпаки, підстави для сприйняття подій у Бересті як реальні. Дуже важливо, що короткі повідомлення про події 1182 р. є і в польських “рочниках”. Зокрема, “Рочник краківський капітульний” повідомляє: “ MCLXXXII dux Kazimirus devicit Ruthenos (1182 Князь Казимир переміг Рутенів) ”. [185]
Тут слід також скорегувати і висновок, зроблений нами в попередніх працях, про “ досить скромний і локальний характер подій у Бересті ”. [186]Конфлікт мав далеко не локальний характер. Він був розвитком давнішніх прагнень червенського князя Святослава, який ще в 70-х роках намагався стати верховним князем у Західній Волині. Після смерті Василька Ярополковича, він захопив Берестя і прагнув підкорити інших місцевих князів, для чого хотів використати допомогу краківського князя Казимира. Невипадково, що в Західній Волині знайшлися сили, які виступили проти малопольського володаря та його союзника. Очолив їх белзький князь Всеволод Мстиславич.
Кадлубек пише, що після того, як поляки взяли в облогу Берестя, “adest namque dux Belsiae Wsewlodus cum pricipibus Laodimiriensium cum Galiciensium praecipuis, cum electis tibianeorum turmis, cum Parthorum millibus, urbis subsidio (на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галицькими (воїнами. – авт), з відбірними найманими військами, з тисячами партів (половців. – авт.))”. [187]
У Володимирі в той час сидів, як ми знаємо, Роман Мстиславич, про що нижче розповість і сам Кадлубек, проте навряд чи під “ володимирськими князями ” слід розуміти лише князя з вказаного міста. Скоріше йшлося про “Володимирію” , тобто Волинь, група князів якої підтримали белзького князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Малої Польщі на Перемишльську землю, про що вище йшлося. Це є також додатковим аргументом проти думки про локальний характер подій у Бересті.
Сам князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хроніки, від військової конфронтації з поляками ухилився і вичікував подальшого розвитку подій. Така тактика принесла князеві бажаного результату. Казимиру, попри великій опір берестян, все ж таки вдалося захопити місто, знову посадити там Святослава, проте невдовзі того там було отруєно. “ Exstinci provincia fratri eius, duci Laodimirie Romano, ratione obsequelae indulgetur a Casimiro (Провінцію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того (тобто Святослава. – авт.) князю Володимирії Роману) ”, [188]– так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестейські події. [189]
Читать дальше