Олена Апанович: Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі

Було укладено польсько-російське перемир'я на 14,5 років, за яким Російська держава змушена була поступитися Речі Посполитій Смоленськом, Черніговом, Новгород-Сіверським, Стародубом та іншими містами. Сагайдачний відійшов з козаками на Україну.

Обіцянки сеймової конституції 1618 р. залишилися на папері. Більше того, невдовзі знову було прийнято ухвалу про придушення козацтва. В ній ішлося, зокрема, й про припинення воєнних дій запорожців на Чорному морі — вимогу, яку султанський уряд завжди висував під час дипломатичних переговорів із Річчю Посполитою. Але польські феодали вже нічого не могли вдіяти з козацтвом. Адже тепер польська шляхта мала справу з добре організованими, численними збройними силами України. Якщо наприкінці XVI ст. козаків було тільки 5 тисяч, то за гетьмана Сагайдачного — понад 50 тисяч.

Отже, магнати й шляхта спромоглися тільки на безсилі сеймові постанови про заборону походів проти Туреччини. Але ці постанови Сагайдачний ігнорував і надалі ходив на султансько-ханські володіння. До того ж він приєднався до антитурецької ліги, представник якої де Марконне так переказував зміст своєї розмови з Сагайдачним 13 квітня 1618 р.: «Я мав довшу розмову з представником козаків, який запевнив, що вони продовжуватимуть боротьбу з турками незалежно від того, чи польський король хоче цього, чи не хоче. Це має велике значення, оскільки король у мирі з султаном і гарантував йому спокій козаків».

У жовтні 1619 р. біля Роставиці (нижче міста Паволочі) зібралися королівські комісари з керованим коронним гетьманом Жолкевським великим військом. Та й тут український полководець продемонстрував силу своєї армії, даючи таким чином зрозуміти, що не завагається піти проти ворога, якщо інтереси козацтва ігноруватимуться.

Хоча Сагайдачний разом із депутацією козацької старшини підписав Роставицьку угоду, проте зовсім не вважав себе прив'язаним до польської державної колісниці. В 1619 і в наступному році успішно водив козаків на ханські улуси, а в 1620 р. провів дві політичні акції, які неоднозначне були спрямовані проти Речі Посполитої.

Видатний український історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності. «В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя… Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя».

Ще одна важлива подія — посольство Петра Конашевича їде до Москви в 1620 р. У листі до царя Михайла Федоровича «от гетьмана Петра Сагайдачного і от всево Войска Запорожского» висловлювалась готовність «служити проти всяких его царского величества неприятелей». Поза всяким сумнівом, тут малася на увазі шляхетська Польща.

Не бажаючи порушувати перемир'я й загострювати відносини з Річчю Посполитою, московський уряд не прийняв пропозицію, проте його відповідь не виключала дальших зносин козацтва з Москвою. Від імені царя посланцям було сказано, що цар гетьмана і все Запорозьке військо за це «похваляет» і в своєму «царском милостивом жалованье… имети хочет». Того ж 1620 р., звичайно, за згодою Сагайдачного, відправляє посольство до Москви й київський митрополит Іов Борецький.

Таким чином, готуючись до збройного виступу проти окупації шляхетською Польщею українських земель, козаки вбачали в Московській державі спільника. Проте наступного року їм довелося воювати разом із польським військом проти могутнього ворога як Польщі, так і України.

15 червня 1624 р. в урочищі Суха Діброва почалася 50-тисячна козацька рада. Прибули гетьман Яцько Бородавка, полковник Петро Сагайдачний, інша старшина (Сагайдачний тоді гетьманом не був, оскільки невдоволені його обережною політикою, зокрема під час Роставицької угоди, випищики, тобто козаки, викреслені з реєстру, зібравшись на Запорожжі, позбавили його гетьманства). Численним на раді було представництво духовенства. Так, найвищий церковний ієрарх на Україні Іов Борецький ще перед тим (28 квітня 1621 р.) видав «Маніфестацію», де він називав козацтво продовжувачем воєнної слави Київської Русі, вважав, що воно розвинуло її кращі традиції у своєму військовому мистецтві.

Рада мала прийняти рішення, яке могло визначити подальшу долю всього українського народу. До козаків звернувся польський король із проханням приєднатися до польського війська, яке після цецорського розгрому турецькою армією в 1620 р. опинилося в безвихідному становищі. Султанська Туреччина, вирішивши завоювати Польщу, почала збирати чималі сили.