Владислав Карнацевич - Битва під Конотопом. 1659

Чигиринська старшинська рада, що відбулася у гетьманській столиці в липні постановила рішуче протидіяти самоуправству московських гостей. Гетьманський уряд ухвалив план, згідно з яким потрібно було домагатися видворення з України Г. Ромодановського з військом, видачі Чигирину Я. Барабаша, припинення подальшої розсилки воєвод по містах. Перше завдання повинен був виконати особисто Виговський. Для висилки також ненависного Шереметєва до Києва був відправлений брат гетьмана Данило з військами. Однак, на думку М. Грушевського, Іван Виговський не планував вести масштабну війну з росіянами, а мав за мету лише знищити залишки повстанських загонів.

Паралельно Іван Євстахійович активізує дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою. Перспектива зіткнення з Московією не менш ніж перспектива опинитися у ролі «ручного» формального голови держави, якщо б були виконані усі вимоги государя щодо воєвод, податків, зовнішньої політики тощо, робила союз з минулими господарями України на нових умовах необхідним. Так, вірогідно, розмірковував Іван Виговський. Досить прозоро виглядають і мотиви польських політиків. Наведемо дуже показовий меморіал познанського воєводи Лещинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування… Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».

Отже, після катастроф 1648, 1652, 1656 років, після довготривалої і кривавої війни з козаками, вони просто не могли дотримуватися тих же застарілих концепцій про неможливість будь-якої автономії для українських «хлопів». Гетьманський уряд з військового командування перетворився на керівництво держави, Україна — на політичну реальність. Завершення ж війни Москви зі Швецією, що відбулося навесні того ж року, неминуче повинно було привести до чергового конфлікту між Польщею та Росією. Враховуючи різке загострення відносин Чигирина і Москви, Варшава була в змозі повернути ситуацію на свою користь. Тим більш, що гетьман сам шукав її дружби. На Волині переговори з поляками вів П. Тетеря, в польській столиці на сеймі перебував генеральний обозний Т Носач. 25 червня Тетеря вже підписав з польським представником Беневським проект договору двох держав, про необхідність такої угоди заявив Носач у Варшаві. Характерно для обережної політики, що її свого часу вів і Хмельницький, а пізніш, наприклад, Дорошенко, було небажання Виговського оголошувати про розрив будь з яким государем до останньої хвилини. Так, генеральний обозний одночасно поставив перед сеймом питання про можливість обрання на польський престол… Олексія Михайловича Романова. Так, діючи, власне, проти бажання і взагалі проти Москви, гетьманці залишали за собою можливість відступу.

Переговори гетьмана з поляками дуже турбували царський уряд. Загроза укладення договору між Чигирином та Варшавою змусила государя дещо переглянути свою політику щодо України. Тому Г. Ромодановський одержує наказ — терміново повернутися до Бєлгорода, а до гетьмана був відряджений новий посланець, що повинен був запевнити Виговського, що Шереметєв та Ромодановський з'явилися в Україні лише для сприяння гетьманові в боротьбі зі «свавільниками». Проте це не зупинило правителя Гетьманщини. В Богуславі, Ніжині, Чигирині, Білій Церкві за наказом гетьмана повинні були збиратися війська зі всієї країни, збільшувався загін під Києвом, а гінці Шереметєва до Москви перехоплювалися козаками Виговського. На допомогу йому знов вирушила татарська орда. Згаданий московський посланець був повідомлений, що гетьман незабаром виступає на Лівобережжя боротися з бунтівниками і якщо хто-небудь з них знайде притулок у російських воєвод, то Виговський буде битися і з государевими ратними людьми.

В середині серпня Іван Виговський з 20-тисячним військом і ордою Калги (другої особи в Кримському ханстві) вирушив за Дніпро та просувався далі до московського кордону. Татари діяли здебільшого автономно. Отримавши наказ від кримського хана підступити до російських кордонів з півдня, ногайці, азовці та кубанські татари спустошили околиці багатьох міст Бєлгородської смуги. Активністю відзначались також сіверські козаки — Чернігівського та Ніжинського полків. Напрямом їх військових дій були Рильськ та Путивль. В останніх числах серпня — на початку вересня глухівські козаки вчинили ряд нападів на російські прикордонні села. В збройні сутички з росіянами на півдні Білорусії вступає полковник І. Нечай. Посланцю Кікіну Іван Виговський пояснював, що все це робиться «на відплату образ» від Ромодановського та Шереметєва.