Владислав Карнацевич - Битва під Конотопом. 1659

На початку 1658 року протистояння між Виговським та опозицією досягає своєї кульмінації та переходить у відкриту війну. Антигетьманське повстання, що охопило значну частину Лівобережжя, очолив полтавський полковник Мартин Пушкар. Останній користувався великим авторитетом серед козацтва. З перших днів національно-визвольної війни 1648 року він (на відміну від Виговського) був поряд з Хмельницьким і здобув гарну славу в боях проти поляків. Свої маєтки він отримав не в якості подарунків від короля або царя, а родових земель (знов таки на відміну від його суперника) у нього не було. Таким чином, ця людина для простого народу і рядових козаків була своєю.

В грудні 1657 року Пушкар на раді в Полтаві оголосив Виговського зрадником, бо той мав відносини з поляками і татарами. Полковник запропонував селянам приходити до нього і ставати козаками за платню. На цю відозву до Полтавського полку потягнулися і мешканці Миргородського та Лубенського полків. Незабаром тут зосередилося біля 20 тисяч нового війська, яке очолив Пушкар. Людей було забагато, щоб їх можна було добре озброїти, тому в руках у багатьох опинялися лише дерев'яні киї. Природним союзником полтавського полковника ставали запорожці, до нього прибув загін кошового отамана Якова Барабаша. [3] Щоправда, дуже маленький — 700 чоловік, що несерйозно для бойової січової організації. Але це не повинно збивати нас з пантелику — вже незабаром на допомогу Пушкарю прийшло декілька тисяч запорожців.

Звісно, гетьману було відомо про цю підготовку бунту. Вже в кінці 1657 року він наказує заарештувати деяких прихильників Пушкаря. У свою чергу останній заарештував посланця Виговського, який вмовляв його розпустити бунтівне військо. Перша проба сил відбулася в лютому 1658 року неподалік від Полтави. До міста з Миргорода були направлені загони Івана Богуна та Івана Сербіна, до яких входили і найманці — серби. Ці поки що невеликі сили повинні були раптово увірватися до Полтави, схопити Пушкаря та підтримати введення на полковничу посаду Богуна. Раптово не вийшло. Пушкар своєчасно узнав про пересування загонів і вислав проти них запорожців Барабаша. Зустріч відбулася на полі, що розташовується неподалік від славетної літературної Диканьки. Богун і Сербін були розбиті. З тих пір поле називали Сербіним. Саме тут через десять років за наказом Петра Дорошенка буде страчений лівобережний гетьман Іван Брюховецький.

Виговський змушений був прийняти як факт, що повстання не вдалося локалізувати або подавити у зародку. Накази про виступ до Миргорода, де полковничав Г. Лісницький, якому, схоже на те, не бажали підкорятися власні козаки, тепер одержали всі голови полків Лівобережжя — чернігівський (Силич), ніжинський (Гуляницький), прилуцький (Дорошенко), лубенський (Швець). Останній теж мав досить умовну підтримку від населення свого полку. Саме до Лубен прямували війська Пушкаря, бо, як було сказано вище, царський наказ, що його привезли в Україну запорожці, передбачав тут проведення гетьманських виборів. Літописи і мемуари свідчать про те, що на цьому шляху на бік бунтівного полковника масово приходило місцеве населення. Миргород, до якого так і не прибули полковники, вірні Виговському, був зайнятий повстанцями без бою. Ставши у Лубнах, Пушкар оголосив збір ради по виборам нового господаря булави. Вирішити долю цього головного клейнода повинна була на його думку «чернь» городова і січова.

В лютому 1658 року відбулася і інша рада — в Переяславі, куди за умов тиску з боку царського уряду вимушений був прибути зі своєю старшиною Іван Виговський. Підтримати його прибув і новий київський митрополит Діонісій Балабан (до речі, обраний всупереч бажанню Москви, що бачила українську православну церкву підпорядкованою своєму патріархові). Присутні представники козацтва і міщанства одностайно обрали Виговського, а після цього представник Москви боярин Хитрово зачитав вимоги царя. За ними гетьман повинен був прийняти московських воєвод в ще кілька важливих міст: Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо. Воєводи мали збирати подимне і податки з оренд. Крім того, Москва вимагала негайного виведення козацьких військ з деяких білоруських міст і повернення утікачів з прикордонних російських повітів. Маючи на увазі неможливість боротися на двох фронтах одночасно — з повстанцями і з росіянами, — Виговський погодився виконати умови, але вирішив тягнути час з питанням про воєвод. Він обіцяв боярину прийняти додаткові московські залоги, але в тих містах, які він домовиться при особистій зустрічі з царем. Ця потенційна зустріч надовго займе чинне місце в переговорах і листуванні, що їх вели гетьман і московські представники. Як ми знаємо, до государя він так і не поїхав.