Владислав Карнацевич - Битва під Конотопом. 1659

Проблемою було те, що для багатьох мешканців України Запоріжжя залишалося уособленням безкомпромісної боротьби за права знедолених, простого народу. Трагедією Виговського стала розбіжність у поглядах на зовнішню політику між верхівкою держави та народними масами — особливо на лівому березі Дніпра. В старшині гетьман легко знайшов підтримку. За союз з татарами, що неминуче призводив до загострення відносин з Москвою, були такі авторитетні керівники, як генеральний обозний Т. Носач, генеральні судді С. Зарудний і І. Кравченко, генеральний осавул І. Ковалевський, полковники Миргородського полку Г. Лісницький, Ніжинського — Г. Гуляницький, Київського — А. Жданович, Переяславського — П. Тетеря, Вінницького — І. Богун, Брацлавського — М. Зеленський. Підтримку Виговський знаходив серед духівництва та шляхти. Але намагаючись пояснити новий курс в політиці своїм підлеглим, деякі полковники наштовхнулися на серйозний спротив населення. Це стосується, наприклад, Лубенського і Миргородського полків. Полтавський же мав і полковника, що був проти Виговського і татар. Для багатьох українців Москва була близькою за мовою, релігією і історією і тому розцінювалася як дружня держава, захисниця. До того ж російські війська все ж таки не брали ясир на протязі майже двохсот років, що робили татари, навіть перебуваючи в союзі з козацькими керівниками.

Щоб зняти питання щодо своєї легітимності, Іван Виговський вирішив зібрати загальну раду, що і було зроблено 21 жовтня 1657 року в Корсуні. На раді був присутній представник московського уряду Артамон Матвеев, посланці Польщі, Австрії, Волощини, Трансільванії, Молдавії, Туреччини, Кримського ханства, проте не було січовиків. Для початку Виговський відмовився брати булаву, бо «цар давні вільності у нас віднімає». Відмова, звісно була лише продовженням давньої козацької традиції, а ось аргументація була новою і показовою. Іван Євстахійович навіть намагався довести, що присягу 1654 року давав особисто Богдан Хмельницький, але частина присутніх на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем рішуче виступила проти, мовляв, присягу давало все Військо Запорозьке. Корсунська рада ще раз показала розмежування серед рядових козаків і полковників. Але Виговського таки затвердили на посаді гетьмана.

Одержавши підтримку в Корсуні, Іван Виговський приступив до більш рішучих дій стосовно опозиційних щодо нього січовиків. На північних кордонах їх земель з'явилися роз'їзди, які повинні були, з одного боку, не пускати на Запоріжжя поповнення з числа українських селян, з іншого — перехоплювати посланців з Січі на Лівобережжя, Правобережжя і до Москви. Полковники одержали наказ гетьмана про заборону постачання борошна, одягу і інших припасів на Січ. Виговський також наказав відібрати у низових козаків частину їх мисливських угідь. Ясна річ, що таким чином гетьман лише зафіксував запорожців як своїх ворогів.

Достатньо великою була кількість мешканців лівобережних полків, які засуджували дії Виговського. Тут ходили плітки — частково вірні, частково ні — про панську поведінку гетьмана, про заможність та зажерливість його старшини, про зраду інтересів православних через переговори з поляками та татарами. Були навіть такі, що підтримували перебування у їх місцях московських воєвод, бо бачили в них захист проти зазіхань козацької старшини. Це не вигадка російської пропаганди, відповідні прохання, наприклад, від міщан українських міст, дійсно зустрічаються в архівах. Можемо провести дещо умовну паралель з процесом формування абсолютизму в Західній Європі. Мешканці міст і там покладали надії на короля, який міг захистити їх від тиску з боку місцевих феодалів. Щоправда, козацьким лідерам ще далеко було до феодалів…

Ще одним ворогом гетьмана став Юрій Хмельницький. Дослідники пов'язують це з тим, що Виговський нібито викопав десь під Гадячем скарб, що його було приховано тут Богданом Хмельницьким. Однак, треба також зауважити, що Юрій Хмельницький і надалі неодноразово кардинально змінював своє ставлення до тих чи інших політичних діячів, що було пов'язане чи то з власними амбіціями, чи то з натиском з боку більш впливових осіб — часто іноземців.

Не спала напруга у стосунках з московітами. Іван Виговський зустрівся з Ромодановським у Переяславі, пояснював свої дії стосовно Запорозької Січі тим, що нібито саме січовики хочуть піддатись Кримському ханству. Гетьман намагався не допустити втручання росіян в його боротьбу з внутрішньою опозицією. Але військо Ромодановського залишилося поки що в Переяславі, а його уряд все ніяк не затверджував Виговського гетьманом, незважаючи на численні посольства від нього, що везли прохання про це до Москви. Нарешті, одне з них вимушено було повертатися до Виговського з царським указом про проведення вже третьої козацької ради у Переяславі для затвердження його гетьманом. І буквально через кілька днів московські дипломати вже спілкувалися з посланцями із Запоріжжя, які вже традиційно звинувачували Івана Виговського в бажанні зрадити московського царя, до чого старшина хотіла схилити і «чернь». Запорожці скаржилися на заборону ходити проти хана, що знов таки свідчило про зраду наступника Б. Хмельницького. Посольство січовиків поїхало з Москви теж з указом про вибори гетьмана. Але в їх грамоті було вказано місто Лубни. Вочевидь, ми маємо справу з намаганнями царського уряду розколоти українське суспільство, або ж підтримати той розкол, що вже мав місце.