Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

П. Орлик писав Яворському, що робив усе це з великим острахом, боячись, «что тая Мазепы с противною стороною корреспонденциа на крайнюю когдась мене наразит погибель, если царское величество с подлинных документов доведается. И того ради всегда снедаемся внутренею боязнию, страхом и скорбию, а смотря на жону и дети мои, по всяк день часто воздыхалем, чтоб с собою и их не погубить».

Тривоги і сумніви нібито штовхнули Орлика до спроби перешкодити планам гетьмана, але так, щоб при цьому не зрадити його. Він також боявся повторити шлях усіх попередніх донощиків на Мазепу, зокрема Кочубея, через «великоросийское жестокое и в целом свете небыклое право, через которое многие невинные часто погибают, а именно — “доводчику первый кнут”». Між тим, не бажаючи бути клятвопорушником і зрадником свого покровителя, віддавати «неблагодарным сердцем злая возлагая, ненавесть за возлюбление и за хлеб яд смертоносний», Орлик вирішив через піддячого Олександра Меншикова викликати від царя довірених осіб для нового заприсягання гетьмана і старшини. «И таким способом намеривался, без повреждения совести и присяги моей, и фракцию Мазепину пресекть и старшину всю от оной отвратить». Але саме тоді надійшло повідомлення про страту Іскри і Кочубея, «якая ведомость мне устрашила, и того ради принужден я был оставить тое умышление, опасаясь такой же и на себя погибели».

Орлик, очевидно, не знав тоді, що в доносі Василя Кочубея, переданому міністрам царя 10 квітня 1708 року, чотирнадцятим пунктом звинувачення Мазепи було подане свідчення про те, що зустріч з єзуїтом Заленським (посланцем Станіслава Лещинського) влаштував гетьману саме Пилип Орлик. Даючи усні пояснення з цього приводу, Кочубей заявив: про це його дружині сказала дружина Орлика. У 25–му пункті звинувачення вказувалося, ніби один чоловік, наближений до Мазепи, довірявся своїм гостям, що не слід згадувати про битви з татарами — «вони нам незабаром знадобляться». Кочубей усно повідомив, що це полтавському полковникові Іскрі говорив Орлик.

У Василя Кочубея були свої рахунки з Орликом. Ще в лютому 1708 року він написав бумагу проти Пилипа, де скаржився, буцім цей висуванець «нас во всем понижает, бєзчестит и топчет». Розкриваючи походження гендлярів Герциків, з якими породичався Орлик, судця описував усі неблагочестиві вчинки останнього: «всяко нам ищучи зла», «заслуги… старинии легце важит и под ноги топчет». Кочубей жалівся, ніби Орлик заявив, що він, будучи ще генеральним писарем, 12 років «не умел писати» і з його листів «до дурних москалей писованих… некоторые ляхи смеялися». На бенкеті у Левенця Пилип його, суддю, обмовляв і «лаяли в матерь и всяко хулили и уничтожали». Неповажно ставився Орлик також до полковника Іскри, якого «лает, безчестить и в мове передражнюег всегда на всяком местцу». Сам Іскра 13 лютого в розмові з охтирським полковником Осиповим завважив: «Более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка».

Все це могло закінчитися досить прикро для Орлика, якби донос був сприйнятий царем.

У листі до Яворського емігрант висував ще один мотив свого мовчання про плани Мазепи: «Не открилем никому тайни, сохранял я неврежденне верность, яко слуга пану, яко инолемец и креатура своєму благодетелеви, и должен былем тое сохранить, понеже натура мне тое сама, с предков моих дала не быть придателем, и всякому над собою властелину верным быть».

Орлик залучався до участі в усіх нарадах Мазепи з посвяченою у таємницю генеральною старшиною. У своєму листі він твердить, що саме старшина штовхала гетьмана до рішучого розриву з царем, постійно наполягала на цьому, картала його, навіть погрожувала. Сам писар нічого не каже про свою роль у тому. Одначе, як свідчив він сам, гетьман згарячу казав, ніби в нього (Орлика) «еще разум молодий, дитинный». Хоча у сварках з старшиною Мазепа саме йому віддавав перевагу: «Бери все чорт! Я, взявши з собою Орлика, до двору царского величества поеду, а вы хоть пропадайте».

Не вагаючись, поставив на карту Пилип Орлик набутий ним матеріальний достаток (і втратив його) заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Більше того, ризикуючи своїм життям, родиною, він залишався вірним цій ідеї й зберігав відданість гетьману під час найтяжчих випробувань і найтрагічніших подій, коли однодумці й прибічники Мазепи кидали його й просили милості та вибачення.