Володимир Сергійчук: Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Оскільки "ему досадили донские казаки", то Богдан Хмельницький тоді заявив московським послам: "И он, гетман, на донских казаков крымскому царю помочь учинить хочет, чтоб донских казаков впредь не было для того, что те донские казаки делают, забыв бога и православную християнскую веру, помочи им не учинили, а крымского царя с ним, гетманом, ссаривают, чтоб им крымский царь впредь помочи не чинил" (там само.- С. 270).

Але не тільки виливав свій гнів український гетьман на віроломних донських козаків. Не міг він, зрозуміло, забути і про те, що Москва зі свого боку також не подала збройної допомоги. Тому у його виступі дісталося і цареві. Зокрема, Богдан Хмельницький "говорил такие речи сердито гораздо": "Да и царское величество помочи им ратными людьми не подал и за християнскую веру не вступился. А будет де царское величество ево, гетмана, и Запорожского Войска не пожалует, а учнет за тех донских казаков стоять и вспоможенье им чинить, и он де будет и царского величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать" (там само.- С. 270).

Проте й такі заяви на московського царя не діяли. Він витримував свою концепцію про взаємне знекровлення як Речі Посполитої, так і Гетьманщини й надалі. Природно, таке ставлення православної Москви стосовно допомоги українському козацтву змушувало його знову звертатися за нею до неправославних. Про це гетьман і виговорював царському послові Василю Унковському в жовтні 1650 року: "И никоторый православные християнские веры государь над нами не умилосердился, от них, проклятых, оборонить не позволил. И я де и все Войско Запорожское и по неволе крымским царем учинился в приязни, да и турской царь и паши ко мне пишут, хотят быть со мною в згоде, а мне де с ними в неприятстве и не в згоде быть нельзе: они мне сами на врагов наших помогают... И великий государь ево, гетмана, и Войско Запорожское своим царским жалованьем не пожаловал, под свою государеву высокую руку и городов принять и своими царского величества людьми на неприятелей их никакие помочи учинить не изволил" (там само.- С. 429).

Ось у таких зверненнях про допомогу і в таких царських відповідях українському гетьманові продовжували розвиватися українсько-московські відносини: Військо Запорозьке кривавилося у жорстокій війні, а єдиновірний православний цар відбувався в черговий раз відмовкою на неможливість розірвати підписаний у 1634 році мирний договір з поляками. І лише восени 1653 року, коли Україна виснажилася до краю, в Москві ухвалюється рішення взяти її під високу государеву руку.

Сталося це саме в той час, підкреслював відомий дослідник Андрій Яковлів, коли Богдан Хмельницький із військом і союзними татарами з напруженням останніх сил провадив військову акцію проти поляків. Війна тоді почалася сприятливо: польське військо було затримане під Жванцем, в Україну не пущене і майже оточене. Та, як і під Зборовом, нестійкий союзник, татари, і на цей раз у важливу годину зрадили, взяли у короля викуп - 100 тисяч злотих і право ясиру з 12 міст - та поставили умову, щоб король замирився з Хмельницьким на основі Зборівського договору. В цих переговорах Хмельницький участі не брав і після замирення повернув із військом до своєї бази.

Таким чином військова акція цього року проти поляків скінчилася без позитивного наслідку, лише зайвий раз показала, що будувати якісь плани на майбутнє, спираючись на допомогу такого ненадійного союзника, як татари, річ непевна й небезпечна. З другого боку, широко закроєний перед цим план спілки з Волощиною, Семигородом і Мунтянами, за згодою султана, який почато було здійснювати, закінчився, як відомо, катастрофою в Сучаві. Нарешті, остання мобілізація в Україні показала, що населення, виснажене постійною війною, позбавлене можливості хоч би короткої перерви для відпочинку, не в силі вже само провадити дальшу боротьбу з поляками. Тому перед Хмельницьким та його дорадниками постала дилема: або капітуляція перед Польщею з утратою всього, що було придбано тяжкою шестилітньою боротьбою, або ж порятунок через союз із Москвою, хоч би й не даром, а на певних умовах. Ситуація була дуже важкою, з кожним днем небезпека збільшувалась. Це добре розумів Хмельницький, і це без сумніву тяжіло над ним та примушувало при пересправах із Москвою йти на такі уступки, яких би він при іншій ситуації, певне, не зробив.

Добре зрозуміла й з вигодою для себе використала цю ситуацію Москва, яка будь-що своєю політикою очікування та зволікання справи союзу навмисне цю ситуацію утворила. Як визнавав один з найавторитетніших російських істориків професор Василь Ключевський, Москва навмисне вичікувала, щоб Україна виснажила всі свої активні сили в боротьбі з Польщею та стала більш слухняним "підданим" московського царя.