Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Тож не дивно, що інший англійський журналіст - Ланселот Лотон у журналі "Контемпорари" (жовтень 1935) таким чином оцінював московську політику щодо України: "Росія не тільки заборонила друкувати українською мовою, але заборонила й говорити проповіді або виголошувати лекції українською мовою. Вона заперечила навіть саме існування української нації. Українську мову прозвано офіційно російським діалектом..." (ЦДАВОВУ: Ф. 3575. - оп. 1. - Спр. 42.- Арк. 30).

А рідним словом більшовицька влада "дозволила висловлювати тільки ті ідеї, які схвалювала Москва... Жодна інша нація не зазнала такої гіркої долі, як українська" (там само.- Арк. 30).

Але головний удар спрямовувся по генофонду нації, коли було організовано штучний голод на найродючіших у світі українських землях. Це здавалося неймовірним, адже Україна здавна вважалася житницею Європи. За даними офіційної статистики, в 1913 році з 5 мільярдів пудів вирощеного в Російській імперії збіжжя 1 мільярд 793 мільйони пудів (32 відсотки) припадало на Україну. Значну частину зерна, як правило, експортували. За підрахунками Б. Дзінькевича, в 1909–1913 роках Україна пересічно вивозила 210 593 200 пудів (3 449 520 тонн) жита і пшениці. І це відбувалося в умовах Першої світової війни, яка проорала, ніби чорним крилом, землі України.

Проте заанґажована на відновленні "единой и неделимой России" тодішня так звана західна демократія не підтримала молодої Української держави, а відтак світ втратив потужного вільного виробника хліба - українського селянина, котрий у майбутньому вже не міг розпоряджатися плодами своєї праці, був навіть позбавлений можливості нагодувати самого себе. Його і його дітей почали морити голодом.

Представник допомогової організації Нансена капітан В. Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей "вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів". Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу чергу Кубань (Скандинавські вісті. - 1983. - Ч. 54. - С. 14).

Хліб в Україні більшовицька влада відривала від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі. Так, Політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1922 року слухняно виконує розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов А., Косіор ухвалюють рішення про те, щоб "выяснить количество вывезенного в РСФСР хлеба и составить официальный акт" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 29. - Арк. 48).

Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1 600 000 пудів (там само.- Арк. 85 зв.).

Російська комуністична влада, пішовши на початку 20-х років ХХ ст. на деякі тактичні поступки, не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами минулорічні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932–1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях - у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (там само. - Оп. 20. - Спр. 5282.- Арк. 4).

Уважне вивчення доступних нині документів російської комуністичної партії дає можливість усвідомити: цей голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. У 1932–1933 роках, коли Україна вимирала з голоду, більшовицька влада не припиняла хлібного експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн.

Представник уряду УНР в екзилі професор Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням до Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним" (Тризуб. - 1933. - Ч. 34. - С. 12).