Володимир Сергійчук: Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

"Таке ставлення Росії до українців є панування сили, а не права",- резюмував найбільший глашатай української незалежності на початку ХХ століття. І додавав, що вже наше власне існування "накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб - спадкоємці Богдана Хмельницького - ми по праву могли користуватися нашою спадщиною" (там само.- С. 164).

І спадкоємці Великого Гетьмана по-справжньому проявили свій козацький дух, коли в 1917 році розпочали трощити прогнилі стіни тюрми народів, надаючи їм усім шанс на вільне життя. Однак, як тільки вождь більшовиків Ленін переконався, що на окраїнах колишньої царської імперії ніхто не підтримує його влади, то написав так звану "Декларацію прав народів Росії", якою клятвенно пообіцяв усім націям і народам право вибирати свою долю - аж до створення власних держав і відокремлення. Але то був обман. Бо коли навіть українські послідовники Леніна вимолили в нього визнання своєї бутафорної державності, яка вкрала навіть назву від легітимно проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки, то вже наступного дня нарком у справах національностей радянської Росії Сталін безапеляційно заявив: "Достаточно играли в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросить игру" (ЦДАГОУ: Ф. 57.- Оп. 2.- Спр. 170.- Арк. 6).

Уважне вивчення ленінських документів дає підставу зробити однозначний висновок: про політичні, економічні й культурні права українського народу вождь російських комуністів говорив лише тоді, коли Україна опинялася поза сферою впливу Москви, і йому потрібно було поманити довірливих малоросів рівноправністю й дружбою з великоросами. Як тільки йому вдавалося, використовуючи в тому числі й ним спровоковане протиборство української політичної еліти за владу, ввести в Україну свої збройні сили в Україну, будь-які розмови про рівноправні відносини припинялися.

Скажімо, постановою ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 року, коли навіть більшовицька "УНР" ще не підписала жодної угоди з радянською Росією, радянській Україні забороняється мати свої самостійні наркомати з військових справ і шляхів сполучення. А якщо "в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответствующих комиссариатов РСФСР..." (там само: Ф. 1.- Оп. 6.- Спр. 1.- Арк. 4).

Але від такого "благоденства" першими завили українські більшовики, і невдовзі ЦК КП(б)У пред'явив Леніну претензії: "Политика центральных органов по отношению к Украине носит ярко выраженный характер преимущественного обслуживания центральной оси за счет жизненных интересов Украины вообще и Донецкого бассейна в частности" (там само.- Оп. 20.- Спр. 130.- Арк. 8).

Справді, турбота російських більшовиків про український народ полягала насамперед у тому, що з України вивозилося вугілля, якого не вистачало для своєї промисловості, чим підривалась робота навіть тих заводів, котрі Москва визнавала "ударними" і такими, "що обслуживают интересы этого же центра" (там само.- Арк. 8).

Зрештою, Ленін визнав, що без українського хліба, вугілля, залізної руди, цукру більшовицька влада в Росії не втримається. Бо добре знав, скільки українські губернії давали доходу в казну Російської імперії, а скільки витрачали на одного жителя, скажімо, Херсонщини. Якщо одна квадратна верста Росії приносила 451 карбованець 63 копійки, а українська 1023 карбованці 49 копійок, то це означало, що кожний житель України творив суспільного продукта на 16 карбованців 97 копійок, а "старший брат" - на 13 карбованців 90 копійок. Відповідними були і витрати бюджету: на українця відпускалося щороку 56 копійок, а на жителя Петроградської губернії - 4 карбованці 23 копійки.

Ось чому Ленін, аби повністю підпорядкувати Україну Москві, як і міністри Тимчасового Російського уряду, не хотів допустити існування самостійних українських структур по управлінню армією, флотом, залізницями, а також зовнішними зносинами.

Щоправда, на якийсь час російські більшовики з тактичних підступних міркувань дозволили українцям, як і іншим націям відновленої під червоним прапором новітньої імперії, побавитися в так звану коренізацію, але коли найсвідоміші сини й дочки нашого народу, наївно повіривши в нібито піклування Москви про розвиток їх рідної духовності, активно "засвітилися" в цьому процесі, то наслідок був для них і для України найтрагічнішим.