Дмитро Багалiй - Історія Слобідської України

Поспільство яко окремий стан у Слобожанщині ми бачимо з самого початку її заселення. У Суджу, наприклад, прийшли разом козаки (62 чол., дітей їх, родичів 66, усього 128 чол.), міщане (105, дітей і родичів 114, усього 219) і «пашенные мужики» — себто посполіти (533 чол., дітей і родичів 50, усього 1043). І вони із 102 місць — Правобережної, Лівобережної і Слободської України — більш усього з Прилук, Ніженя, Конотопа, Ічні, Ромен, Гадяча. Вони оселилися у Суджі яко вільне поспільство, незалежне ні од яких державців. Так було і в інших місцях, се були вільні посполіти. Але частіше поспільство селилося на землях державців — і тоді се були їх піддані. Походження таких панських сіл, деревень та хуторів зв'язано з заселенням Слобожанщини. Панами-державцями були, з одного боку, козацькі старшини, а з другого пізніше — російське та чужоземне дворянство. Треба, одначе, до сього додати, що такі слободи з підданими були і у козаків, але у них було більш хуторів, з котрих потім виросли слободи. З першого погляду, здається дивно, як то могли з'явитися панські слободи з підданими, коли кожний переселенець міг зробитися зовсім вільним козаком і земельним власником. Але се залежало від того, що козацький стан, особливо козаків-компанейців, потребував великого достатку. З другого боку, державці давали своїм слобожанам усякі вільготи на якийсь там час — на так звані урочні літа, тобто робити теж саме, що і центральний уряд, котрий давав вільготи на 10–15 років. В козаки трудно було вписатися безсемейному або малосемейному переселенцеві, котрий прийшов у Слобожанщину без худоби і грошей. Ті, що були посполітами у Правобережжі, йшли на сі панські слободи, бо не хтіли міняти плуга на шаблю, свого звичайного діла на нове трудне і одповідальне. Державці ж, особливо спочатку, не вимагали дуже великих зборів та податків з підданих і давали їм за їх послушенство багато земель та угодів, бо був тоді безмірний земельний простір, і земля була дешева, а робочих рук, щоб її обробляти, було дуже мало.

От декілька звісток про походження державських слобід. Слобідка Артемівка була осажена відомим нам полковником Іваном Сірком в дачах мерехвянської сотні на р. Мерехві на полковій землі в двох верстах од Мерехви; він поселив тут 20 дворів вільних «черкас», зайнявши ліса версти на 3. Сю слобідку Сірко отдав свойому зятеві мерехвянському сотнику І. І. Сербину у віно за дочкою. Харківський полковник Г. Донець мав на р. Удах деревню з державським подвір'ям, хазяйством, челядью — себто прислужниками і підданими; була у нього ще слобідка Водолажка теж з українським населенням. Мурахвянський мешканець Микита Ума-нець мав у 6 верстах од Мурахви село Микитівку, де було до 100 дворів. У Охтирському ж полку було дуже велике село Рясне, або Давидове, у котрому було більше 400 дворів. Воно належало до полковника Мико-лая Матвієва (його було вбито під Чигирином), а потім воно перейшло до жінки його, котра проживала в Богодухові. От сі всі оселі були засновані у XVII ст. Небіж гетьмана Самойловича гадяцький полковник Михайло Васильєв осадив у Сумському полку на землях лебединських слободу Михайлівку, і за неї була дуже довга позва між полковником і лебединцями. Лебединці про се писали так: «А він, Михайло, утім селі город збудував без государева указу, і в тому селі у нього. Михайла, поселено чоловік 800 і більше, і на государеву службу нікуди не ходять, окрім того що на нього, полковника, працюють і тим селом їм, лебединцям, у землях і в лісах і у всяких угодах тісноту й розор роблять великий, а вони, лебединці, на його государевій службі в полках бувають повсякчасно з переміною, а жити їм нічим. А озерами, де ловили вони рибу, він, Михайло, заволодів і ліси повирубав, і з тих риболовлей і з усяких угод їх виганяють і бьють і грабують неводи і коней пооднімали і володіти їм у тих урочищах нічим не дають; щоб великий гоеударь пожалував їх — полковникові гадяцькому земель їх і сінних покосів однімати у них заборонив». Сей документ дуже гарно пояснює нам, через що поспільство йшло на слободи у підданство козацьких старшин, а не записувалося у козаки — за таким вельможним паном, як гадяцький полковник та ще й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, спочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпечніше, ніж лебединським козакам, котрим вони не давали користуватися їх козацькими угодами, хоч права їх стверджені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту. Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданими свої слободи. Гадяцький полковник зробив тільки спробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободсько-українська старшина робила теж саме, і трудно було найти лебединцям справедливу управу на гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широко займався придбанням грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі «помістьє» од царя Олексія у 1676 р., призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівку. А лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі, одначе, виявилося, що до нього перейшли українські переселенці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небіж поселився двором на своїй «помістній» землі і осадив село з дозволу бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського і його, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної «вотчинної» грамоти. Вотчина грамота на вікі вічнії ствердила би володіння гадяцького полковника, і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини. Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим-то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се «помістьс» не було ні дідівщиною, ні навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й мати тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтності там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід, і без сього й володіння не почиталося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді, у білопольській сотні Сумського полка у дер. Павлівні, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщиків і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців-слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козаки, але по убожеству свойому не могли нести козачої служби і пішли у кріпаки до білопольських поміщиків. І як виявилося, що поміщики були «великоросійської породи» і не мали права ні на землі, ні на їх заселення, їх виселено, а кріпаків-українців у них одібрано і повернуто у козаки та міщане. Се діялося у 1682 р, У XVIII ст. державці, щоб затвердити за собою землі й підданих, брали листи на дозвіл їх осажувати. У 1737 р. капітан Бульський прохав установчу комісію Слободських полків дозволити йому поселити на своїх землях і угодах слобідку у 100 чол. українцїв, «щоб повнити службу і мати робочих для млина і винниці». Се було дозволено йому, аби тільки у нього не вийшло з-за сього з ким суперечки. Цікаво, що слобідка заселялася не тільки для того, щоб підтримати службу, але й задля того, щоб підтримати хазяйство — не хліборобство, а промисли — млин та винницю. Цікаво, що се був капітан, значить, служба його була не в Слободських козацьких полках, а в армійських. Як появилися у Слобожанщині слободи з підданими українцями не у слободської української старшини, а у великоросійських штатських та військових урядників, може показати закликання на слободу сенатора і генерал-майора Тараканова. Він писав, що йому незабаром одведуть землю і на сю землю запрошував слобожан у підданство. «Вільні черкаси, — писав він, — можуть приходити ту-линського (70-ті роки XVIII ст.). Дворянин ди без усякої опэски заздалегідь і на річці Калитві, де була станиця Дьогтева, в надійному місці, в гирлі річки Липової за лугом і лісом селитися містечком гарними прямими вулицями і меж річок у самому кутку залишати місця, де б можливо було зробити кріпость, а перед кріпостю щоб залишили місце по. обидва боки сажнів по 100, де повинна бути збудована церква і комори задля торгу; а подвір'я щоб займали не великі — довжиною по 20, а впоперек по 15 сажнів, бо в степах треба жити тісніше; а вільготи дається на 3 роки; а як людей збереться доволі, тоді за порадою кращих і взагалі за згодою усіх тієї слободи людей буде положений легкий чинш, як і у інших слобожан ведеться, а панщини ніякої не буде; усі млини мусять бути панськими, а займати їх й поправляти їх треба буде усією слободою; шинкам бути посполітих людей й панським; суди судити отаману з кращими людьми по українському звичаю; осадчому бути Михайлу Ти-мохвієву Семенцову, Якову Романову і Бакаю, а як осадчим, так і отаманам і осавулам і усім посполітим людям захожих людей розпитувати, щоб вони були вільні українці, щоб під личиною українця великоросіяне не проскочили, а великоруських людей і донських козаків без пашпорта жадного не приймати і ні одного дня не держати; також хто з українців явиться злочинцем, тих за се жорстоко карати і, обібравши, із слободи висилати; а як в слободі являться великоросійські біглі люди або хоча і з українців, але злодії, за таких усією слободою платити штраф. Слободу сю найменувати Олексієвською». Сей призивний лист дуже цікавий, бо на таких більш-менш умовинах заселялися, очевисто, усі тодішні панські слободи. Відзначимо в ньому те, що сказано про три урочні літа і про дальший легкий чинш, як і в інших слободах і про свій власний суд і обіцянку, що панщини й потім не буде. Тараканів хотів поселити велику слободу, а що вона повинна була стати на дикому полі, він замірився збудувати там кріпость. Одначе слобода недовго існувала, бо валуйський приказний Селіванов нарізав землі Тараканову по 3000 четвертей у всіх трьох змінах без указу, за що його одшмагали канчуками й зіслали з семейством у Оренбург. Слободу скасовано, а підданих розпущено. Той же Тараканов здобув собі якось землю у стрільців міста Усерда, заснував слобідку Миколаївську і, знаючи, що козаків і підпомошників у підданстві мати не можливо, скупив землі козаків і підпомошників деревні на Гридякі-ному колодязю (40 дворів), вигнав селян, а потім на їх землі і порожні подвір'я викликав переселенців — українців, котрі й жили у підданстві за його сином і володіли сією козацькою землею; козаки ж мусили розійтися по усіх усюдах, а частиною — в Бірюч (Острогозького полка). Бірючинських козаків він примусив силоміць поступитися сими землями і дати йому на них лист. Земля лишалася за ним, а потім перейшла і до його сина. Окрім Тараканова багато ще й інших великоросійських офіцерів та поміщиків оселили собі слободи на землях, котрі були нарізані козацьким товариствам. Сі землі були здобуті ріжними способами — спадщиною, куплею, проміном, грабунком. На сьому питанню ми спинимося далі в розділі про володіння землею.