Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Половину всієї кількості складають радянські активісти (53 комсомольці і 6 членів та кандидатів ВКП(б)). Репресовані радянською владою 13 чоловік, 15 втратили родичів під час Голодомору, а батьки одного шуцмана були вбиті партизанами. За кримінальні злочини до війни засуджувався тільки один шуцман. Тобто, максимальна кількість «ображених» радянською владою сягає 30 чоловік, тобто близько 25 %.

За час служби в шуцбатальйонах 13 вояків займали офіцерські і унтер-офіцерські посади, 14 отримали нагороди. На завершальному етапі війни 15 чоловік перейшло до ЧА, з них 8 нагороджені радянськими орденами і медалями. Ще 2 вояки, до речі, уродженці Київщини, втекли до УПА.

Таким чином, із загальної кількості шуцманів тільки чверть зазнавали персональних утисків з боку радянської влади, тоді як чисельність радянських активістів вдвічі більша і складає половину всіх розглянутих нами вояків. Але це тільки середні показники участі щонайбільш індоктринованих за радянської влади осіб у створених німцями формуваннях. Адже, наприклад, у 8 поліційному батальйоні майора Буглая, створеному у Білорусі з місцевих поліцаїв і військовополонених, три із чотирьох командирів рот були колишніми офіцерами НКВС (з них два українці). Багато колишніх міліціонерів, які не встигли евакуюватись з київського котла, йшли у поліцію, особливо після усунення звідти значної кількості націоналістів. Пожежні підрозділи, що входили до системи шуцманшафту, майже повністю формувались на базі радянських пожежних служб, які були частиною апарату НКВС.

Для порівняння військових формувань із «цивільними» складовими шуцманшафту було зібрано інформацію про 30 поліцаїв та службовців СД і пожежної охорони. Вони більш-менш рівномірно представляють всі вікові групи, починаючи з 1898 і до 1926 року народження. Близько третини з них (9 чол.) отримали середню чи середню технічну освіту, решта закінчили від двох до семи класів початкової школи. Солдатами ЧА були 50 % поліцаїв, але тільки один з них зголосився на службу з табору військовополонених, тоді як решта були відпущені додому, і пішли до поліції вже як цивільні. Ще 5 були працівниками різних установ НКВС — 1 міліціонер, 1 працівник Управління охорони, 1 прикордонник і 2 пожежники. Тільки 6 чоловік з усіх були членами ВЛКСМ, і жоден не був комуністом.

В порівнянні з добровольцями в армії і шуцбатальйонах, високий відсоток серед поліцаїв складають постраждалі від радянської влади (16 чол., тобто більше половини). Родини трьох були репресовані за участь у Визвольних Змаганнях, шестеро були розкуркулені, двоє втратили членів сім’ї під час Голодомору, ще двоє були засуджені за кримінальні злочини (хуліганство і крадіжки). До цієї категорії також включено трьох поліцаїв, чиї батьки були вбиті вже під час війни радянськими партизанами (батько одного був сільським поліцаєм, решта — просто «сім’ї зрадників»).

З цих 30-ти поліцаїв тільки 8 відступили разом з німцями, і продовжували службу у різних формуваннях до кінця війни, 1 був арештований СД за крадіжки. Решта — дезертирували при наближенні радянських військ, при чому 10 були мобілізовані до ЧА і завершили війну на боці переможців, 4 отримали бойові нагороди.

Таким чином, коли кількість «ображених» радянською владою у шуцбатальйонах становить меншість, тобто 25 відсотків, то у місцевій поліції ця цифра сягає 50 %. Пропорційне відношення кількості членів партії, комсомолу і НКВС у двох складових шуцманшафту зворотнє. У воєнізованих частинах вони становили половину складу, а в поліції лише п’яту частину. Основна причина такого стану речей, на нашу думку, полягає виключно у більшій можливості перевірки сільських і міських поліцаїв місцевим командуванням німецької поліції, але навіть тут присутня невелика кількість, здавалось би, ідейних ворогів нацизму. Це знову підштовхує нас до вивчення матеріального стимулювання добровольців.

Система забезпечення працівників шуцманшафту, як індивідуальної служби, так і закритих з’єднань, була розроблена краще, ніж у Вермахті. Службовців місцевої поліції набирали початково на добровільних засадах, а пізніше під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання, або декларування своєї участі в комсомолі чи партії.

Більшість же солдатів шуцбатальйонів, крім військовополонених та справжніх добровольців, набирались наступним чином. По селах мобілізувалась молодь для роботи у Німеччині. В кінці 1941 — на початку 1942 року ця перспектива нікого не лякала, мало того, знаходилось немало бажаючих поїхати «на заробітки». Але з надходженням перших звісток про реальні умови праці через нелегальне листування і тих, кому вдавалось повернутися, кількість добровольців впала до нуля. Тому з весни 1942 року відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко використовувалась, як покарання. В управліннях праці (Arbeitsamt) (найбільше з них знаходилось в Києві поблизу Сінного ринку), проводився медогляд, за результатами якого чоловіків поділяли на дві категорії. Придатні до військової служби потрапляли до першої категорії. Їм пропонували вступати до «німецької армії» в Україні, і обіцяли спокійну охоронну службу з високою зарплатнею та пільгами. Так насильно мобілізовані перетворювались на добровольців. Хоча застосування до рекрутів безпосереднього примусу та шантажу було скоріше рідкістю, воно теж мало місце. Так, 28 лютого 1942 року в Києві, при переформуванні українських куренів у батальйон «шума» (згодом розгорнутого в 115 і 118), націоналістам і військовополоненим, з яких він складався, було запропоновано підписати контракт на два роки служби. З двохсот п’ятдесяти чоловік відмовились десятеро, яких в той же день заарештували і відправили в Дарницький концтабір [151] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66434. — Арк. 44. .