Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Тож не дивно, що протягом 1943 року всі вони, крім 57-го, були розформовані або перейшли до партизанів. Більша ж частина особового складу була перетворена на робочі команди і роти, а згодом влита до інших формувань. Зокрема, за рахунок цього поповнення 57-й батальйон було в лютому 1944 року розгорнуто до полку з особовим складом близько 1000 чол. на чолі з майором Зіглінгом [131] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 65509. — Т. 3 — Арк. 107–110. . Структурно полк поділявся на 7 рот, з них 5 стрілецьких, 1 «панцерна» (оснащена легкими танками і броньовиками) і одна «важка» (з 76-мм і 45-мм гарматами та мінометами) [132] Там само. — Арк. 18 зв.; Т. 4 — Арк. 283 зв. «Важкими підрозділами» («schwere abteilungen»), в німецьких частинах називались підрозділи вогневої підтримки. , та окремий кавалерійський ескадрон. Причина більшої боєздатності і надійності останньої частини полягає, на нашу думку, в якісно вищому командному складі, що набирався не тільки з службовців охоронної поліції, але й з бойових офіцерів Військ СС та Вермахту. Українським командиром батальйону був капітан В’ячеслав Муравйов, людина з вищою освітою, до війни працював вчителем в Сталінській (Донецькій) області. Вочевидь він був автором доволі нетипової присяги, яку складали шуцмани цього формування 20 квітня 1944 року. Вона містила, зокрема, фразу про боротьбу «за створення вільної, незалежної України, Білорусії і Росії», тобто бодай якось задовольняла питання про мету війни для всіх наявних в частині етнічних груп [133] Там само. — Арк. 18–23, 73. .

Натомість в РКУ в кінці 1942 — на початку 1943 років створювались все нові частини «шума». Їх формували з ще більшим поспіхом, ніж попередні, і тому часто за розміром не сягали і роти. Деякі батальйони, як наприклад 110 в Житомирі, одягали не у належну закритим частинам «шума» зелену уніформу, а у чорну поліцейську. Також зафіксована видача воякам новостворених частин всіх можливих варіантів старих німецьких одностроїв Вермахту, ОТ, модифікованих мундирів європейських армій. Всього ж до середини 1943 року в РКУ було створено 46 шуцбатальйонів різного складу: 101–106, 108–110, 112–125, 129–131, 134, 136–140, 143–145, 157, 158, 162–169. Ще 10 батальйонів (146–156) були татарськими, 2 — козацькі (159 і 160), 1 — польський (107), але всі вони теж підпорядковувались ХССПФ України. На території Остлянду було сформовано ще 11 українських батальйонів: 46–48, 50–57, 285. Загальна кількість українців у шуцбатальйонах оцінюється у 35 тисяч чоловік, з яких близько семи тисяч перебували поза межами РКУ.

Створювали свої місцеві формування і структури СД РКУ. На першому етапі окупації забезпечити «порядок» на окупованій території повинна була превентивна діяльність Айнзатцгруп СД (Einsatzgruppen, оперативні команди), які, за домовленістю з армією, повинні були очистити терен від «небезпечних елементів», та придушити партизанський рух в зародку. Дані групи формувались в травні 1941 року в основному з офіцерів СС різних управлінь. За встановленою Гіммлером пропорцією, 1000 членів айнзатцгрупи повинні були включати 30–35 офіцерів СД, 40–50 працівників «кріпо», 130 працівників «орпо», 100 гестапівців, і 350 солдатів частин «Мертва голова» або військ СС. Решту складали 150 шоферів і механіків, по кілька перекладачів, телеграфістів, радистів і клерків, 10–15 працівниць борделю, а також до 80 чоловік місцевої допоміжної поліції [134] Энциклопедия Третьего Рейха. — М.: Локид-Миф, 1996, — С. 20. . Айнзатцгрупи поділялись на айнзатцкоманди, а ті, якщо потрібно, на зондеркоманди.

На території України діяли дві з чотирьох груп — С і D, чисельністю, відповідно, 750 і 600 чоловік. Своєї антипартизанської функції вони не виконали абсолютно, натомість майже повністю зосередившись на винищенні мирного населення, передусім єврейського. Їхнє політичне значення виявилось прямо протилежним до задуманого — замість пацифікації регіону вони викликали у населення побоювання за своє власне життя і недовіру до нацистського режиму вже на першому етапі окупації, що тільки загострювало наявні суперечності.

В складі Айнзатцгруп служили і невеликі групи добровольців з громадян СРСР. Тільки набирались вони переважно не з місцевого населення, а з військовополонених, і не мали жодного стосунку до української поліції РКУ. Так наприклад, в розстрілах мирного населення в Києві були задіяні три військовополонені, що перебували в розпорядженні зондеркоманди 4а: Єгор Устінов, Никифор Юшков, Венедикт Баранов. Після ротації штату Айнзатцгруп в кінці 1941 року всі вони були звільнені зі служби і залишились в Києві. Тут вони працювали, відповідно, столяром, маляром, і тільки останній пішов в «шума», але й то в пожежну охорону [135] ГДА СБУ. — Ф. 2. — Оп. 108. — № по оп. 8 // «Переписка бывшего 2 Управления МГБ УССР по объекту «террор» за 1944 год». — С. 161. . У випадку задіяння місцевих частин до масових розстрілів, їм здебільшого відводилась роль зовнішнього очеплення, а саме знищення людей проводили безпосередньо есесівці.