Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

В певному, вузько колоніальному сенсі, ця політика себе виправдовувала, але не в плані замирення окупованих територій, а виключно для нацьковування одного народу на інший. Власне «туркестанські», козацькі і мадярські частини стали першими противниками українського повстанського руху. Так 2-й Донський козацький полк в складі 10 сотень, сформований у Шепетівці в серпні 1942 року, вже з осені цього ж року почав бойові дії проти Поліської січі, виконуючи окупаційні функції в районі Сарн, Олевська і Костополя. Не можна сказати, що козаки робили це з великим ентузіазмом, але антагонізм між ними, чужинцями, що виконували роль окупантів, і місцевими жителями був дуже великим. Так, в селі Майків Рівненської області групі з 12 вояків довелося вступити в «бій з місцевими жителями», які не хотіли віддавати свою худобу. Скільки при цьому було вбито беззбройних селян невідомо, але четверо козаків були за це нагороджені німецьким командуванням. Такі випадки призвели до поглиблення прірви між росіянами-добровольцями і місцевими українцями. Українська поліція, інфільтрована бандерівцями, без вагань розстрілювала дезертирів з полку, включно з офіцерами (командир 8-ї сотні Агєєв, колишній політрук РСЧА), хоча їх потрібно було відправляти до штрафних таборів. А бульбівці, які в даному випадку виступали виразниками настроїв населення, взагалі влаштовували показові страти полонених козаків, відрубуючи їм голови сокирами [70] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 65668. — Арк. 36, 37, 43. .

У самому полку теж служило немало добровольців української національності. Так, наприклад, при знищенні групи вояків штабного караулу полку, бульбівці відпустили фельдшера Ярошенка, який виявився українцем. Серед командирів сотень були осавул Петро Романчук (кол. капітан РСЧА) та старший лейтенант Василь Калюжний (кол. секретар райкому ЛКСМУ). Вочевидь, саме через наявність значної кількості українців, у лютому 1943 р. стався наймасовіший випадок організованої втечі: 200 козаків разом з 40 місцевими поліцаями перейшли до повстанців [71] ЦДАВО України. — Ф. КМФ-8. — Т. З 11. — Р. 151. — К. 198306. .

В результаті, на листопад 1943 року полк повністю розклався, дезертирство стало масовим явищем. Коли в грудні 1943 року його вивели в Кам’янець-Подільський, де переформовували у 570-й батальйон, з колишніх 10 сотень вдалось сформувати тільки 4 роти по 154 козаки кожна, а ще 300 чоловік визнали непридатними для служби і направили в розпорядження Організації Тодт. Новостворений батальйон, який не виправдав себе в РКУ, в січні 1944 року посилили майже сотнею німецьких солдатів і відправили у Францію [72] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 65668. — Арк. 37 зв., 38, 169. .

Українські легіони, відповідно до цієї політики, створювали тільки за межами України. Так, окремі легіонні табори для українців-військовополонених РСЧА були в Двінську (Даугавпілс, Латвія), Петрикові (Пьотркув, Польща), і навіть в Фінляндії, в Каккурі. Поза РКУ були сформовані перші українські батальйони № 1 та 2 (згодом передані поліції і перейменовані у шуцбатальйони 41-й і 42-й), а також 1-й український добровольчий батальйон «Десна» (згодом 615-й Східний), український батальйон «Прип’ять» (згодом 604-й Східний), та інші. Найбільше армійських фронтових (а не допоміжних) частин з українських добровольців було сформовано в групі армій «Північ»: це 803-й, 842-й, 843-й Північноукраїнські піхотні батальйони (Nordukrainisches Infanterie-Bataillonen), а ще дві роти було у 844-му батальйоні. В групі армій «Південь», натомість, українським визнавався тільки один фронтовий батальйон — 6-й піхотний, але й той 1 червня 1943 року був перейменований на 551-й Східний.

Таким чином, командування вермахту в РКУ, виконуючи стратегічні настанови фюрера, не створювали з місцевих жителів самостійних боєздатних частин, але з тактичних міркувань масово залучали добровольців з-поміж цивільного населення і військовополонених до виконання охоронних функцій на окупованій території.

Найбільший відсоток представників місцевого населення серед наявних в РКУ інституцій Вермахту був у службах забезпечення німецької армії. Йдеться про військово-будівельну Організацію Тодт (Organisation Todt, ОТ) райхсміністерства озброєнь і боєприпасів, транспортні частини НСКК (Nationalsozialistisches Kraftfahrer Korps, NSKK), створені під егідою НСДАП і СА, та т. зв. «Промислова служба України» (Werkdienst Ukraine, UWD), що займалась відновленням, а згодом евакуацією військової промисловості РКУ. УВД теж підпорядковувалась міністерству озброєнь Райху.