Иван Дерейко - Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Цей наказ знайшов відображення у офіційному штаті дивізії Вермахту зразка 1942 року, де тільки у службах постачання було передбачено можливість приймати 700 добровольців. А з жовтня 1943 року офіційна кількість «добровільних помічників» у підрозділах постачання зросла до 2005 чоловік. У фронтових частинах затверджена назва добровольців («гіві») витіснила попередні варіанти їх найменування, проте в охоронних частинах термін «гіва» продовжували вживати щнайменше до кінця 1943 року.

Але офіційні дозволи лише апостеріорі затверджували і обмежували кількість східних добровольців у діючій армії. Реальна ситуація змушувала фронтових командирів заповнювати ними нестачу кадрів незалежно від розпоряджень згори, в результаті чого на весну 1942 року загальна чисельність «гіві» сягала 320 тисяч чоловік. У найактивніше задіяних на фронті з’єднаннях вони складали до чверті всіх вояків. Найкраще це прослідковується у 6 армії, в якій на листопад 1942 року чисельність формувань «гіві» і «гіва» сягнула чверті всього особового складу і становила 51 780 чоловік [67] Дробязко С. И. П од знаменами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил 1941–1945 гг. — М., 2004. — С. 207. .

Не менш цікавим був вигляд і інших армій групи «Південь» (в 1942 році — гр. а. «А» в Криму, «Б» на Кавказі, «Дон» під Сталінградом). Так, наприклад, на кінець 1942 року штат штабу 2 польової армії (гр. а. «Б») нараховував всього близько двохсот чоловік, з яких 15 чоловік складали взвод охорони під командуванням українця Володимира Селезньова, 13 чоловік — «гіві», і ще 47 чоловік — вільнонаймані місцеві жителі, працювали на допоміжних роботах. Тобто, більше третини рядових працівників німецького армійського штабу (75 з 200) становили українці і росіяни [68] ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 65646. — Арк. 22, 23, 26 зв., 27зв. .

Основним полем діяльності «гіві» була служба у підрозділах забезпечення Вермахту. Спочатку ними, згідно цитованого наказу, тільки компенсували нестачу кадрів, але вже з початку 1942 року в групі армій «Південь» почалось створення тилових формувань з добровольців, в тому числі й української національності. Проте, національний склад допоміжних частин був, напевно, останнім питанням, яке цікавило командирів фронтових з’єднань. Навпаки, з виявленням симпатій Гітлера до тюркських народів СРСР і козаків, більшість українських частин і підрозділів перейменовуються у Східні (Ost aбo Ostvolkische) чи козацькі (Коsaken).

Причини надання Гітлером офіційного дозволу на створення тюркських та козацьких національних легіонів у Вермахті, паралельно із забороною аналогічних українських та російських формацій, полягали, знову ж таки, в царині геополітики, і мали невеликий зв’язок з реальністю. Фюрер вважав за потрібне створити в майбутньому мережу квазідержав із неслов’янських народів, які були б противагою слов’янам у регіоні. Козаки в цьому списку опинились тому, що їх оголосили специфічним германським кочовим народом, нащадком готів. Слов’янам же, яких в майбутньому чекала доля «європейських негрів», жодних обіцянок національного добробуту не слід було давати, мало того, їхню колонізацію, включно з «позбавленням біологічної сили», потрібно було починати негайно. І це незважаючи на крайню потребу Райху у співпраці окупованого слов’янського населення з німецькими органами влади як в економічній, так і у військовій галузях.

Перші табори підготовки східних легіонів виникли власне в Україні, на території РКУ. Це були легіонові табори (Legionslager) в Житомирі, Бердичеві, Проскурові, Заславі, та козацький табір в Шепетівці. Вони займались підготовкою і створенням підрозділів та частин, які переходили в підпорядкування командувача Вермахту в Україні і фронтових з’єднань, передусім для виконання окупаційних функцій. Це цілком відповідало типовому імперському принципу «поділяй і владарюй»: вже на початок 1943 року більшість східних частин, які виконували окупаційні функції в Україні, становили саме тюркські, кавказькі та козацькі легіони.

У результаті, на час відступу німецьких військ з центральної України в листопаді 1943 року, під командуванням ВБУ та груп армій «Південь» і «А» перебували 1 полк, 47 батальйонів, 146 рот із добровольців з СРСР, з них тільки 8 батальйонів і 16 рот носили назву українських, та ще 5 батальйонів і 55 рот були «східними». Решту, тобто переважну більшість, складали туркестанські, азербайджанські, грузинські, північнокавказькі, калмицькі та козацькі частини та підрозділи [69] Schematische Gliederung der landeseigenen Verbände // OKH/Gen. St.d. H. / General der Osttruppen / Nr 406/43 gKdos. Stand vom 22. Nov. 43. Документ Національного архіву Сполучених Штатів, мікрофільм T-78-413, кадр 1286, наданий Джейсоном фон Зернеком, доступний в Інтернеті за адресою: http://www.angelraybooks.com/diewehrmacht/heer/ot.htm .