Юрій Тис: Бої Хмельницького

«Ні козак без мужикової поради, ні мужик без козакової сили встоятися не можуть», — казали тогочасні поляки.

Військо Хмельницького це не якась відорвана й чужа народові сила. Недолю й успіхи війська переживала й відчувала вся нація. Бо українське військо — це не найманці, ані не вибранці — це був вияв найвищого збройного зусилля нації, це всі, хто лише міг носити зброю в руках і міг звільнитися від праці на ріллі без шкідливих наслідків для господарських потреб української держави. Мобілізація не обмежувалася тільки до загроженої території, але охоплювала всю державу, воєнні кошти несла також ціла Україна, включно навіть із західнім Поліссям і далекими північними землями.

«Колико у Малой Росіи людей, толико и Козаков; их не требъ нуждою собирати, яко по иних чужоземских странах творят, не требъ найму объщевати: речи старъйшій слово или реймент держащій на охотника, и абіе сколко треба воинства, аки трава соберется; и добре речено Турскому Цару на вопрос о коликости Козацкого войска; в нас (рече), Турскій Цар, що лоза Козак, а где байрак, то по сто и по двести Козаков там. И всъ тіи на войнъ зъло храбри. Тако бо о них пишеться:

Росси багатство веліе мають,

Хитрость и храбрость до войни знають.

О которих и Солтан Турскій изрек: когда окрестніе панства на мя возстають, я на обидвы уши сплю, а о Козаках мушу єдиним ухом слухати». (З літопису Г. Грабянки).

Отже військо й нація творили одне тіло, подібно зрештою, як таке одне тіло були всі прошарки населення України. Хмельницький виразно зрівняв у воєнних обов'язках супроти української держави селянина з найвищими верствами шляхти, і тим самим поклав кінець тим впливам польської культури, що виявлялася в клясовому антагонізмі поміж членами однієї нації. Тому Хмельницький це творець не лише національного війська, але також; і доктрини «народу у зброї», єдности війська й нації.

Маючи виразні приклади 30-річної війни і напевно теж і теоретичний досвід військових студій, Хмельницький саме щоб зберегти ту єдність в армії не доповнював своїх військових частин полоненими чужої національности. Він віддавав їх у ясир татарам як часткову сплату за союз, деяких чільніших полонених викуплював і звільнював чи то вимінював за своїх, — а коли вимагала того тактична потреба, просто наказував вирубувати (під Батогом). Так гетьман зберігав українське військо від засмічення бездушним і безідейним елементом та втримував високу духову цінність війська. Окремі відділи наймлених чужинців, що появлялися доволі пізно та й то в невеличкому числі, були різько відділені від національно-українських частин.

У склад українського війська входили всі суспільні прошарки українського громадянства. Козаки — запоріжці, реєстрові, селяни, міщани, шляхта й духовенство — напливали до військових частин або ставали на службу військовій справі.

«Дістати з-поміж цієї Руси шпигунів дуже важко, бо вони всі зрадники», — писали тогочасні поляки.

Козак «милішої офіри в тому часі не міг Богові скласти, як, ляцьке плем'я вибивши, звільнити від нього землю руську», — пише «Satyr Podgorski w roku 1654 zjawiony».

Мясковський подає, що до українського війська вступають навіть дівчата: «до козаків уходять utrisque sexus, панни навіть».

Очевидно польська шляхта старалася розбити цю єдність українського народу. Вона сіє незгоду, головно ж поміж селянством та українською шляхтою; та це під час такого національного підйому залишилося безуспішним.

Боротьба українського народу «contra Catholicos et Polonos» притягла була навіть і ту українську шляхту, що то змінила була віру та для матеріяльних користей перейшла була на польську сторону. Кунаков нараховує в 1649 р. українського війська — 40 000, татар — 20 000, і польської та литовської шляхти — 6 000. Під Замістям було в війську Хмельницького, за польськими джерелами, — 7 000 польської шляхти, «поляків». Тут треба зазначити, що тогочасні поляки, — у відрізненні від українців, — називали шляхту, без уваги на її національність, — «коронною» («польською»!) або «литовською», «коронними» або «польськими» силами, очевидно, в державнім, і не національнім розумінні. Як би там не було, але в Хмельницького була заступлена й шляхта, коли в зборівському, і згодом у гадяцькому договорах були включені пункти, якими запевнено шляхті деякі права.

Польський історик Шайноха пише: «Так, як багато шляхти добровільно гостило в козаків, так теж з-поміж польських посольств, які бували в козаків, чимало шляхти втікало до козацтва; також не бракувало і полонених, що то, діставшися в наслідок війни в полон, не хотіли більше повертатися додому».