Наталия Рощина - Роксолана

Ібрагім був приголомшений. Роксолана – таке ім\'я дав дівчинці старий турок, що пригрів цей скарб, – поводилася досить дивно як для полонянки. Вона вражала сумішшю гострого як бритва розуму і мало не дитячої наївності. Дала зрозуміти, що знайома з латиною, польською, сербською мовами. Мабуть, здобула непогану освіту. В очах у неї світиться розум. Що ж, це на краще. До того ж ці чутки, що вона королівська донька – їх донесли до Ібрагіма люди, яким він звик вірити, – підігрівали цікавість до полонянки. Та ще її поведінка. Те, як поводилася дівчина, вражало понад усе.

Вона добре приховувала свої почуття. Бо тут, між такими ж, як і вона, невільниками, забуто про існування душі, серця. Вони могли тільки обливатися сльозами. Настя намагалася не думати про те, що стала жертвою часу, дочасною мученицею, позбавленою волі. Ніхто не знає, скільки триватиме її невільниче життя. Але ж глибоко в серці вона залишається вільною, й ніхто не змусить її думати інакше. Утім, чимдалі їй ставало важче на душі. «Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула» (2).

Опинившись у гаремі, не вписувалася в його життя. Щоб не збожеволіти, час від часу дівчина казала собі, що все це тимчасове, й співала. Чарівний голос виводив пісні, якими заслуховувалася решта невільниць, євнухи. Всю свою тугу вкладала Настя в ті пісні, у рідну мову, а навкруги – чужа, груба, мов лезо ножа. Не може вона решту життя провести в зовсім чужій країні, не може вона бути просто іграшкою для могутнього чоловіка. Нічим не виказувала своїх гірких думок, бо нікому вони не були цікаві. Дуже швидко дівчина зрозуміла: гарем – це як окрема планета зі своїми законами, пастками, радощами та страхіттями. Настя вважала, що вона на цій планеті зайва. Та куди подітися?

Хоч як намагалася не привертати до себе уваги, була помічена всіма, особливо улюбленицями Сулеймана. Досвідчені жінки одразу побачили, яка загроза таїться для них в цій худорлявій дівчинці. «Думки й розмови султанських жінок, одалісок і служниць крутилися передовсім коло особи молодого султана. Усі були якнайдокладніше поінформовані про те, котрого дня і о якій порі був він у одної зі своїх жінок чи одалісок, як довго там сидів, чи вийшов задоволений, чи ні, на кого по дорозі подивився, що сказав, до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощі, оточення султана – усе, мов у дзеркалі, знаходило докладне відбиття в розмовах і мріях гарему. Настуня скоро пізнала все те, і скоро воно навкучило їй» (10).

Дівчина трималась з гідністю, не була схожа на безмовне знаряддя для втіхи. Мудрий візир розгубився. Поведінка нової рабині спантеличувала. Він уже не був ні в чому впевнений і шукав спосіб показати нахабне й сміливе дівчисько султанові. Не знав, що думати, але радитися не можна, про жінку – ніяк. «Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство» (2).

Вирішив звернутися по допомогу до матері Сулеймана. Завдяки своїй мудрості та очам і вухам, розташованим усюди, вона знає все. Немає чогось підлого, підступного або доброго, про що не дізнається ця жінка. «Велич людини – у спокої, а спокій – у терплячості й повільності. Без зволікання треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вітер» (2), – так вважала валіде й не поспішала призначати зустріч. Тому відповіді довелося чекати кілька днів. Іншого виходу не було. Ця жінка була дуже зайнятою, бо віддавала накази вдень і вночі, не знала відпочинку й мала величезний вплив на султана та майже безмежну владу в гаремі. Вона «походила з роду кримських Гіреїв. У її жилах не було крові Османів. Але вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух» (2). Між матір\'ю й сином якихось шістнадцять років різниці. Немов не мати, а старша сестра, але мудра, стримана, непохитна, норовиста. їй усього сорок два роки, а вона вже валіде.

Вона знала свого сина, як ніхто, бо віддала йому все життя. Знала, що «в той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час існує для нього, тобто поки він сам живий. Але в цих межах належить йому неподільно». Довго чекав на цю подію, бо дуже великою була черга з тих, хто мав зайняти султанський трон. Його батько був у цій черзі останнім, але склалося так, що султан Баязид був вимушений віддати владу саме молодшому синові. За місяць Баязид помер, бо його отруїли за наказом Селіма, а ще п\'ятьох синів своїх раніше померлих братів він звелів задушити у нього на очах. «…При переході влади в руки спадкоємця усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповідав завойовник Царгорода Мехмед Фатіх, Сулейманів прадід» (2).