Наталия Рощина: Роксолана

На всіх чекала важка доля раба – мов звіра, якого годуватимуть та використовуватимуть до тих пір, поки останній подих не вирветься з грудей. Попереду – чорна, важка робота для чоловіків, а жінкам здебільшого судилося стати гаремним м\'ясом. Красуні з прекрасними й чистими тілами мали перейти в стан іграшок синів османських. Були там жінки й дівчата з усіх країв, «усякого віку й вигляду – від найчорніших муринок до найбіліших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначені до тяжких робіт, були й ніжні, як квіти, виховані виключно для розкоші тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин міг тут бути заспокоєний: від того, що хотів найтовстішої жінки, яка з трудом рухалася, до того, що хотів дівчини ніжної й легкої, як птиця» (10). Товсті жінки майже не рухалися, тільки час від часу демонстрували свою силу, підіймаючи тягарі. Це було те, для чого їх мали придбати. Деяких примушували танцювати або співати, відкривати тіло – все заради гарного прибутку.

Рудоволоса дівчина, назавжди викрадена з рідної домівки, почувала себе пригніченою. Вона втомилася й майже байдуже очікувала того, хто обере саме її. Це був початок великого шляху, але тоді Настася не знала нічого про своє майбутнє. Відчувала себе самотньою, беззахисною, повною страхів бездомною сиротою. Тепер вона «продана і проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині» (2). Батько завжди казав, що найбільше добро людини – здоров\'я, але Настя в той момент не була з цим згодна. Бо вважала свободу найбільшим багатством.

Ніхто не пожаліє, дарма чекати. Не втечеш – уважно пильнують торговці. Тільки й того, що шия вільна від заліза – вірна ознака якісного товару, що потребує особливого догляду. Мабуть, чомусь вирізнили її з-поміж інших жінок та дівчат, бо поводилися з нею вкрай обережно. Відвели до тієї частини ринку, де тримали «коштовний товар», призначений для особливих покупців.

Тіло Насті завинули в шовки, дбайливо натерли якимись чудовими пахощами, а золоте волосся обережно розчісували, мов милувалися. Це пещення дратувало дівчину, але що вона могла вдіяти? Усе довкола було чужим для молодої золотокосої дівчини, і дихати повітрям неволі було так важко, ніби від нього розпечене залізо пекло в грудях. Скільки доведеться жити в неволі? Кінця та краю не видно.

Спочатку полонянка гірко плакала, згадуючи рідну домівку, але сльози не давали полегшення. Більше ніколи не побачить вона батька, своєї домівки. Часу на роздуми було багато. Як християнка, вона бачила причиною своїх нещасть гріхи. Усе перегортала в голові сторінки свого короткого життя і намагалася збагнути, що ж вона такого накоїла, за які такі гріхи страждає? За свої? Ні. Дівчина була впевнена, що ще не встигла нагрішити, а ось за вмерлих, за понівечених, знедолених – мабуть, за них несе вона цю кару.

Як не скоритися долі? На що сподіватися: на випадок чи на Божу волю? Й Настя дійшла висновку, що сподіватися треба тільки на себе, на свою вдачу, здоров\'я, душу, в якій тепер поєднається і біле, і чорне, бо інакше не вижити. Ще дівчина взяла на озброєння життєрадісний сміх. Бо на зло зазвичай відповідають злом, той, хто плаче, отримує сльози у відповідь, а на сміх, може, хтось теж подарує сміх? Ось і сміялася, викликаючи здивування й повагу, роздратування й злість – по-різному. Хуррем (та, що сміється) – таке ім\'я дали дівчині.

Тяжкі думки хороводили в голові бідолашної полонянки. Колись «мама звала її сонечком, батько – королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як із тенет. Куди й чого?» (2). Із сумом згадувала, як пережила втрату матері, Олександри Лісовської, яку чотири роки тому схопила орда. Того разу Насті пощастило сховатися. Мати врятувала: вчасно попередила доньку, а сама не встигла втекти.

Зітхнула важко, згадуючи матінку, яка щоднини поралася по господарству, але й про пісню не забувала та ще й всміхалася. Була вродливою, та вроду свою доньці не передала. Що з тією вродою робити? Чи принесла вона щастя Олександрі? Погляди чоловіків привертала, залицяльників було досить, та красуня не відповідала нахабам. Кохала свого чоловіка, а доньку – до нестями. Настя була схожа на батька. Від нього й руде волосся, несамовита вдача. Але пригадувала дівчина, як дошкуляла мати батькові байками про своє князівське походження. Навмисно дратувала його тим, ніби Настя не його донька, а справжній її батько – сам король польський Зигмунт. Тому й називав Гаврило Лісовський свою донечку королівною. Обіцяв гойдати в срібній колисці, возити в срібному возі, але то була лише п\'яна уява панотця. Виросла його дівчинка з легендою, яка ніби полегшувала її коротке життя в рідному Рогатині. «Розпач від утрати матері минав, світ довкола – великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути» (2).