Наталия Рощина - Роксолана

Треба було зміцнити свій успіх. Ті, хто міг завадити це зробити, поступово втрачали вплив на султана, а таким чином і владу. Пішла з життя валіде Хамса. Ущухли плітки, нібито Роксолана отруїла матір султана повільною отрутою. Хуррем тільки посміхалася, не брала до уваги балачки. Для неї було важливіше, що залишився Ібрагім-паша: права рука падишаха, найближчий її особистий ворог з оточення володаря. Поява Роксолани значною мірою вплинула й на ці близькі стосунки, але не могла їх остаточно зруйнувати.

«Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і розміри якої міг визначити лише султан?» (2). День за днем скаржитися на Ібрагіма, підривати його авторитет та довіру Сулеймана щодо свого вірного товариша султанша вважала марною справою, тому і часу на це не гаяла. Вона чекала іншої нагоди покінчити з великим візиром, який час від часу поводив себе занадто сміливо й вважав себе рівним султану, а може, й вищим за нього. Роксолана затаїлася, бо хто, як не вона, – взірець терпіння.

Скориставшись слушной нагодою, султанша змогла запевнити падишаха в тому, що Ібрагім давно перестав бути його правою рукою. Довіра султана до дружини була воістину безмежною. Вона знайшла докази змови, яку організував саме візир. Мета змови – влада, що ж іще? Багатства й розкошів на той час у Ібрагіма було вже вдосталь. У своїх походах на Відень, між іншим позначених поразками, він поводив себе як султан, чим викликав здивування й осуд оточення.

Таким чином, великий візир перейшов у стан ворогів султана. Той бачив численні помилки свого давнього друга, але не реагував на них так, як робив це стосовно інших. Не було категоричних наказів, недовіри, але з уст Роксолани час від часу лунали звинувачення. Нарешті чаша терпіння Сулеймана наповнилася вщерть. І, слід сказати, дуже вчасно, бо він і не здогадувався, яким небезпечним є Ібрагім. Він мав убити султана, але той випередив його. У 1536 році візира-мецената було задушено шовковим шнурком. Пліткували, що і в цій смерті повинна Сулейманова дружина.

Сестра падишаха, що була дружиною Ібрагіма, залишалася молодою вдовою ненадовго. Роксолана й тут доклала своїх рук. За її порадою Сулейман видав сестру за Люфті-пашу, який показав відвагу в завойовницьких походах турків. Місце Ібрагіма відразу посів Рустем-паша, якому, як кажуть, симпатизувала Роксолана. Довго значився в наближених.

Тепер усі свої думки Роксолана зосередила на дітях. Один із її синів мав стати намісником султана. Доки був живий син Махідевран Мустафа, сподіватися можна було лише на диво. «Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від іншої жінки, що заступав її власному синові шлях до трону султанів» (10). Чомусь Роксолана покладала найбільше надій на рудоволосого Селіма. «П\'ятнадцять років оддала своїм дітям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх і непевність супроводжували народження кожного з них, страх і непевність і далі нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався їхній старший брат від черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою» (2). Тому почала здійснювати підступний план для знищення перешкоди. Своїм помічником вибрала Рустем-пашу.

Уже в тридцять років він одержав звання паші. Не за військові подвиги, не за мужність у боях. Ніхто краще за нього не розумівся на конях. Ніби сам дивувався, що його зробили пашою лише за те, що любив на конях їздити. Так воно, мабуть, і було. Суперечки недоцільні. Сулейман високо цінував свого вірного слугу за похмурий гумор, за твердість характеру й спочатку зробив Рустема начальником своїх стаєнь. Спритний боснієць завжди умів розважити свого господаря, ніколи ні про що не просив для себе, ні в що не втручався. Це потім улюбленець падишаха став зватися Рустем-паша. Саме йому господар довірив свого первістка Мустафу: юнак одержував знання з військової справи й був у захваті від наставника. Дуже часто вони розмовляли до пізньої ночі.

Цього гострого на язик чоловіка Роксолана вирішила зробити своєю правою рукою після того, як позбавилась Ібрагіма. Колись султанський імрахор учив її кататися на конях. Наука була недовгою, бо учениця була талановита. Це дратувало незграбного Рустема, але він навчився приховувати свої почуття. Ще більшу образу відчув, коли султанша звернулася до нього з проханням навчити їздити верхи дочку Махріму. Тоді Рустем вирішив, що не годиться паші займатися такою справою. «Тепер його названо візиром, а кім\'яхи землі з-під копит коня султанської доньки знов заліплюватимуть йому обличчя. Що ж змінилося? Як подумати, то мала втіха стати пашою або й візиром» (2). До того ж учениця була лінивою, не те що її мати. Рустем жінками взагалі не переймався. Та султанша не вписувалася в цей одноманітний ряд.