Орест Субтельний - Мазепинці - Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

По суті, ці права давали українцям самоврядування. Крім того, вони мало чим відрізнялися від тих привілеїв, що їх могла очікувати від своїх суверенів знать у будь-якій іншій країні Європи. Тому Хмельницький, який наполягав, аби цар поклявся шанувати надані права, неохоче відмовився від своєї вимоги (яку московські посланці відкидали як несумісну з сам державним образом їхнього правителя), оскільки те, що він уважав хоча й важливою, але формальністю, не перешкоджало угоді, яка давала українцям багато з того, чого вони прагнули. Отже, Переяславська угода була компромісом між формами московського самодержавства та змістом феодальної васальної залежності.

Ця дволикість угоди означала, що, незалежно від того, як хотів тлумачити цю угоду цар, українські гетьмани та старшина завжди розглядали її як формальну й непорушну гарантію своїх прав. І так само як еліти всіх країн Європи, старшина вважала, що коли цар не шануватиме цієї гарантії, то й вона більше не вважатиме себе зобов'язаною проявляти щодо нього покору та відданість. Саме в цьому сенсі розумів угоду Мазепа, і з цієї причини він уважав для себе "законним" і виправданим порвати з Петром І, оскільки той відмовився поважати деякі з основних положень досягнутої 1654р. домовленості.

Порівняно швидке постання нової козацької еліти після безладу 1648р. дало українському тлумаченню Переяславської угоди найвідданіших (і найзацікавленіших) прихильників. Поява старшини була де в чому парадоксальною. Врешті, повстання Хмельницького спрямовувалося проти знаті й мало виразно егалітарний характер. Проте піднесення старшини також можна було передбачити. Вигнання шляхти створило в горішніх верствах українського суспільства прогалину, яка мусила бути заповнена. Хоча вона й мала, як усі пограничні суспільства, типово егалітарні наростки, базова соціально-економічна та політична структура України була й залишалася ієрархічною. Як така, вона функціонально потребувала знаті, тобто порівняно небагатьох людей, які не повинні були працювати в полі й могли присвятити себе військовим і політичним потребам країни (за цю службу вони згодом змушували решту суспільства платити непомірну соціально-економічну ціну).

Від початку повстання 1648р. було очевидним, звідки з'явиться ця нова еліта. В міру того, як Запорізьке Військо опановувало країну, його провід — старшина — почав природно вживатися в роль, що її полишила вакантною польська, шляхта. Справді, мине небагато часу, й старшина почне свідомо прагнути іміджу своєї польської попередниці. Спочатку бар'єром для цього процесу формування еліти був принцип виборності посад, що існував у Війську Запорізькому. Він дещо ускладнював старшині можливість передавати своє становище в спадок. Одначе цю проблему невдовзі розв'язано типовим для багатьох феодальних суспільств способом. Оскільки в таких суспільствах межа між громадською та приватною власністю завжди була нечіткою, ті, що здобули у Війську високі посади, врешті стали розглядати їх як свою приватну й спадкову власність.

У 70-ті роки XVIIст. обриси новопосталої української знаті стають помітними, хоча її чисельність все ще важко визначити. Дуже приблизна оцінка показує, що на початку XVIIIст., коли населення Гетьманщини складало близько 1,1 млн. чоловік, до старшини належало десь тисяча родин. Порівняно невелика кількість цих родин, здебільшого вихідці з Правобережжя, були нащадками православної української (руської) знаті з-перед 1648р. Більшість старшини походила з козацьких урядовців і реєстрового козацтва доби перед Хмельниччиною. Вершки української козацької еліти становила генеральна старшина — гетьманів штаб і десять полковників лівобережних полків. Для всіх козацьких провідників польська шляхта та її pacta conventa з королем правили за взірець відносин, яких вони бажали досягти зі своїм власним сувереном.

Але, мабуть, найбезпосередніший політичний вплив 1648—1657рр. на Мазепу та його попередників мав прецедент, що його Хмельницький створив у стосунках із царем. На кожному кроці Хмельницький наполягав на необхідності врахування інтересів України тією мірою, що й інтересів її нового зверхника. Гадаючи, що прийняття сюзеренітету Росії принесе його країні користь, гетьман ясно давав зрозуміти, що не виключає можливості вибору іншого володаря на випадок, якщо цього не станеться. Найвиразніше ця постава Хмельницького відбилася в його стосунках із королем Швеції Карлом-Густавом.