Олександр БОРҐАРДТ: Аналітична історія України

Післявоєнні німці, бодай і непричетні до Голокосту, постаралися відшкодувати Ізраілеві, хоч його на той час іще не було. Бо стали будувати нову Німеччину, правову та на засадах моралі. Їм було не байдуже, що про них думає світ. Існування Меморіального Інституту в Ізраїлі, підкреслимо й це, не вадить добрим стосункам обох народів. А Росія винна нам за винищених нею за століття окупації українців набагато більше, але отримати від неї щось не силою – то є справа безнадійна. Бо, що то є правова держава або моральні засади там не відають і досі, хоч на вулиці вже XXІ ст.; а головне, не бажають знати. Отже, на якихось там відшкодуваннях можна заздалегідь поставити хрест (та не один). Передбачаємо, що не буде навіть жодних людських вибачень: не визнають ніколи й нічого. Але створити Інститут Національної Пам’яті, який би вічно нагадував світові про ці нечувані в історії злочини, – то є не лише досяжна можливість, але й наш моральний обов’язок перед десятками мільйонів безвинних жертов.

Потрібно, аби усі достеменно знали, якими злочинними засобами творилося оте вигадане злочинне «воссоєдінєніє», та не тільки. Потрібно розкрити цілому світові очі на те, чим вона була та є насправді імперія ґеноциду, глобальне кладовище народів і культур. Бо ліпше від нас цього не зробити нікому. Та ще й тому, що їх холодна (наразі) війна проти нас не лише ні на мить не припинялася, а ще й набирала обертів.

Україні довелося пережити не лише одну гітлерівську імперію (за якої, тільки подумати, дозволяли відкривати українські школи та університети), але й три російських, але, чи можуть бути порівняння? Нас мордували, хоч не завжди в такому темпі як по Майданеках або Тремблінках, але зате майже триста років, а втрати…Що ж, їх ніхто не рахував, але як було нас в Україні на початку XX ст. 37 млн. – так є й по цей день; отже – самий час підрахувати. А ті що й досі солодко співають нам про «тисячєлєтнюю совмєстную історію», або про «славянскоє братство» слов’ян із неслов’янами добре знають для кого та заради чого вони все це свідомо брешуть. Зрозуміло, що задля остаточного припинення всієї цієї злоякісної «воссоєдінітєльной» метушні необхідна звичайна сила, національна влада та визначені й точні закони про антидержавні дії, але такого ми поки собі (як це видно кожному) за роки незалежності дозволити не могли. Бо, чимало й досі тиняється по наших владних верхах (та, з нашого ж недогляду) таких, кому цю несподівану незалежність, як то кажуть: «і з’їсти гірко, й виплюнути жалко». От тут, на цій не лише загально-національній, а й загально-людській справі, – кожен би себе й показав: як не патріотом так непримиреним українофобом. Тут ми всі й побачили би остаточно: хто є хто. Отже, за всіх умов, а нам необхідно мати свій Меморіальний Інститут. Чи музей? Великої різниці мабуть немає, бо він повинен бути тим і другим одночасно. Меморіальний Інститут або Інститут Національної Пам’яті України (втім і найліпшу назву можна віднайти разом) мусить бути сховищем з якого завжди можна довідатися не лише про імена патріотів, героїв та ґеніїв України, але й про імена всіх її зрадників та катів; та за всі часи. Бо, ще раз підкреслимо цю унікальну обставину: наш Голокост тривав не 12 років, він розтягнувся на довгі століття.

До речі, сьогодні жиди всього світу відмічають пам’ять отих знищених Гітлером 6 мільйонів – Днем Голокосту 19 квітня. А, чому ж ми нічого не відмічаємо з приводу наших власних втрат? Адже нас було знищено набагато більше: закатованих, розстріляних, виморених голодом… А слід би й нам відмічати День Голокосту; скажімо, на ту ж дату їх «Вєлікой Октябрьской революціі».

Можна було би поставити питання й про загальний Меморіал Імперського Ґеноциду, об’єднавши сили всіх, хто постраждав від тих самих злочинців: татар, чеченів, казахів тощо.

Меморіальний Інститут (Національної Пам’яті) слід би, можливо, розташувати у Львові, на відзнаку неспірних історичних заслуг Галичини у визвольних змаганнях українського народу, особливо третіх, проти гітлерівського націонал-соціалізму та проти сталінського більшовизму одночасно. Героїчної боротьби ОУН–УПА проти сил антилюдства і тоталітаризму. Досить велика філія має бути в Полтаві, з якої розпочалося наше остаточне падіння.

Національна пам’ять народу – то є його найбільший скарб. Її потрібно не лише зберігати, але й стало підтримувати, а що ж може бути ліпшим від подібної установи? Час кінчати оту совєцьку дитячу гру в музейчики – «краєвєдчєскіє», «революції» або «вєлікой отєчєствєнной». Треба братися до справи серйозно та сучасно, як годиться незалежній європейській державі. В країні не повинно бути людей, незнайомих із нашою справжньою історією.