Олександр БОРҐАРДТ - Аналітична історія України

Свара аварів та тюрків у цій імперії мала бути не абияк грунтовною, як хан Тюмен-Бумін – майбутній засновник Західного тюркського каганату, погрожував «розтоптати аварів копитами тюркських коней». Певно, було щось насправді не вторинне. Ця стара чвара ніколи й ніким подолана не була, та цілком успадкувалась Києвом, уламком аварського каганату. Успадкована, втім, лише його верхівкою, елітою, що вже сиділа поміж двох стільців: Візантією, звідки потягла православне християнство, та великим вікінговським світом, до якого, почасти, належала етнічно, та на силу якого спиралася в критичних випадках.

Усі схильності та упередження були глибоко чужими народові (як більш інертній системі), який добре пам’ятав свої витоки (частково й тюркські), та й не ворогував зі степом, ні з кипчаками, ні з печенігами. Чужими для нього були радше авари, чужими були й їх чвари з тюрками.

Отже, ті часи культивували та увічнювали порізнення поміж владою та народом, виховували байдужість до влади взагалі, яка хоч і була своєю, а все ж чужою, а як так… Тоді, мабуть, і виникає оте слушне питання: а чим чужа влада є гіршою від своєї? От тут і бачимо, відсутність, деякою мірою, ксенофобії є не менш загрозливою для національного існування, ніж її передозування. А до цього ця ксенофобія пересувається в релігйний бік, а це сприятиме потім звільненню від Польщі, але загальмує звільнення від непорівняно більш загрозливого російського імперіалізму (єдиновірці). А вже з тієї причини не мали відгуку й цілком розумні та перспективні спромоги П. Дорошенка або П. Іваненка – опертися на тюркську силу в боротьбі з Московією.

Вершиною Перших визвольних змагань стала не абсолютно безглузда Переяславська угода 1654, а знищення 100-тисячної російської армії влітку 1659 під Конотопом військами Івана Виговського. Недарма він був негайно скинутий московськими запроданцями в Україні. От тут і привід пригадати негаразди ґотського королівства в Італії, пов’язані зі зрадою на користь чужої сили. А, коли зрадництво в крові, це є надзвичай кепська справа. Так само, їх найнижчою точкою падіння став рік 1709. Рівно п’ятдесят років по блискучій перемозі І. Виговського. Бо, дійсно, а чи так уже не було в Україні козаків, аби підтримати 1709 під Полтавою шведів, забезпечити їм перемогу? Знайшлося би, певно, й без шведів, але… Або, принаймні, щоби потім 1711 винищити російську армію разом із Пєтром I, що тікала з турецького полону на Пруті? Було, та ще й скільки завгодно, але… Чи то відвикли воювати, чи то звикли на реєстрах жирувати, чекати: хто більше заплатить? Жах не те писати – про це подумати, але вони навіть за вирізаний та спалений Батурін не помстилися! Десятки тисяч безвинних душ і досі благають про помсту…

Важко буває увійти до психіки вже давно нежиючих людей, але… Що ж, мабуть їм трьохсотлітнє російське іго було ліпше від свободи. Бо, як хто сам не хоче вибороти собі свою незалежність – ніхто йому її на срібній таці не піднесе.

Усе подальше ставлення Росії до України (від 1654–1709 і далі) вичерпується двома точними визначеннями: імперіалістична (як і всяка інша) аґресія й ґеноцид. Цьому було присвячено мало не половину даної книги, а гранично коротко все було перелічено в попередній другій частині. Все це, само по собі, є унікальним феноменом світової історії та мусить бути увічнене для наступних поколінь людства, згідно ще з античною традицією, що: «Історія є навчителькою людства». Попри оте переконання одвічних недоумків, ніби «Історія учіт тому, что она нічєму нє учіт». А таке може бути зроблено цілеспрямовано та організовано тільки через Інститут Національної Пам’яті, який мусить стати справою всього українського народу. Та ще підкреслимо, не може мати нічого спільного з владними іграми навкруги якогось там Монументу Незалежності, який тому й виникає, що є для влади набагато простішим доказом, що вона не дарма всі ці роки народний хліб їла, ніж справжні перетворення в суспільстві на благо народу. Від яких вона (влада) з її «реформами» стільки років спритно ухилялась. Монументу з її – влади ж, суто совєцькими невігласними переконаннями, ніби історія України починалася з отієї буйди про Кия, Щека та Хорива (і, зрозуміло, сестри їх Либеді). Про їх же оті ідіотичні переконання, що «с Россієй сблізіла нас совмєстная історія», наразі, тактично промовчимо: як «сблізіла» ми бачили.

Як вважати, що XXІ ст. має бути хоч трохи розумнішим ніж минуле XX ст. – в ньому подібні інституції повинні поширюватись. Поготів, прецедент був створений іще в минулому сторіччі. Жидівський нарід у діаспорі зазнавав чимало переслідувань, іще з часів Середньовіччя, але… В XX ст. в часи гітлерівського Третього райху, хоч він проіснував усього 12 років, жидів ним було винищено більше ніж за всю попередню історію. А саме це й дало нагоду народові, що правом і зброєю утвердився нарешті на власних історичних землях, відкрити у себе Меморіальний Інститут «Яд Вашем», де все показано та задокументовано. Та так, що відвідувач, громадянин своєї молодої держави, який з усім цим ознайомився, вже ніколи не полишиться байдужим до неї.