Олександр БОРҐАРДТ - Аналітична історія України

А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) – добре прижився у незалежній Україні.

Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, – людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали-націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер-люмпена (або інтелектуала-марксиста): тут перше – геть заперечує друге, ви розумієте.

За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус – дивно – знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів… Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917–1921 – може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання – як колись у Середньовіччі – було зведене до рангу цноти.

Не можна сказати, що поет не мав перед собою жодного вибору, – далебі!.. Такий вибір був можливий навіть у ҐУЛАҐу народів – СССР. Він міг стати – чому ні? – офіційним поетом, оспівувати злочинства режиму вдома і за кордоном, та незворотньо померти як поет, укупі з тим режимом, але… Скажемо про це коротко так: ґеній поета переміг у ньому все інше. Бо він обрав для себе служіння не партії, а – нації, народові.

Зауважимо, що подібна альтернатива виникала для багатьох поетів саме XX ст., не лише для Стуса і Лорки.

Понад багато для розуміння такого вибору дає нам суто літературознавче дослідження поета, влучно назване «Феномен доби», піднаголовок – «Сходження на Голгофу слави» (1970–1971). То є блискуче до ґеніальності поетичне та соціологічне дослідження саме творчості поета, який подавав був великі надії, але убив себе, пішовши на угоду зі злочинною владою, – Павла Тичини (1891–1967). Він так і не став пророком революції, але перестав бути поетом, – «обрав шлях до самознищення», як пише про це В. Стус. Вражає глибина проникнення до суті проблеми, до психіки людини, що почавши поетичний шлях кроками ґенія – капітулювала перед силою та стала літературною мумією задовго перед фізичною смертю. Розважимо себе дотепним та блискучим, хоч і дещо макабричним спостереженням поета:

Ґеніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років – це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використання мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини, це майже ірраціональні спроби примусити усміхатися голий череп.

Цей, без емоцій та суто науковий аналіз життєвого шляху поета, що купив собі земне існування за ціну зради самого себе, – сприймається як символ. Поготів сам В. Стус на той час давно зробив свій власний вибір та ніколи не зраджував себе.

Василь Стус, як до речі й Федеріко Гарсіа Лорка, – не був революціонером чи політичним борцем. Не він створював альтернативу, не він ставив перед вибором. Він був, насамперед творцем, для якого на першому плані була національна культура, її історія та процес її творення. Борцем його зробила зграя невігласних, але фахових злочинців, тупа як безглузда, що вбачала загрозу для своєї монополії на владу вже в самому порушенні будь-яких інтелектуальних інтересів. Була владою антиінтелектуальних невігласів. Їх плідна діяльність по деінтелектуалізації та дегуманізації суспільства, як ми це вже відмітили вище, – дає про себе знати й сьогодні. Не в стані самі в чомусь відрізнити супу від помиїв, комуністичні партфункціонери ганили та переслідували все, що здавалося їм підозрілим, все, що носило на собі відбиток таланту або інтелекту. Поготів же, національної культури, – «націоналізм!»

Федеріко Гарсіа Лорку розстріляли без суду та слідства в серпні 1936 фалангісти Франко неподалік рідної Ґранади. Василя Стуса ганяли по судах та слідствах аж поки той не загинув за не до кінця з’ясованих обставин у Пермському таборі нелюдського режиму, призначеному саме для таких як він; це сталося на початку вересня 1985.

Дивно різними були їх шляхи та долі, цих двох великих поетів, але як же дивно багацько спільного є у них, від сільського походження й особистих рис характеру, та аж до найсуб’єктивнішого – засобів поетичного виразу. Наш поет добре знав та високо цінував свого попередника – про це свідчить його інтерес до перекладів Федеріко. Про це ж саме свідчить короткий (десь на сім десятків рядків) нарис «Гордість Еспанії» (теж там, т. 4, с. 229) написаний з нагоди 30-річчя вбивства поета. Свої критичні нариси В. Стус писав радше мовою науковця, втискуючи до тексту якнайбільше інформації, та цей нарис дає для розуміння єства Гарсіа Лорки чи не більше ніж інші розлеглі дослідження. Він визначив Федеріко Гарсіа Лорку як гордість Еспанії; що ж, а для нас Василь Стус був та полишається, так само, гордістю України. Але, ця тема ще очікує на своє повне розкриття.