Юрій Сорока - Чорна Рада. 1663

За умовами договору:

1) було припинено польсько — московську війну (1654–1667 рр.);

2) перемир'я між Річчю Посполитою і Московським царством мало тривати 13,5 року;

3) під владою Московського царства залишалась Лівобережна Україна, Сіверські землі з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

4) у складі Речі Посполитої залишалася Правобережна Україна (крім Києва);

5) Київ з околицями на два роки передавався Московському царству (однак текст угоди містив низку зауважень, що давали можливість залишити Київ за Московським царством навіки);

6) Запорозька Січ мала перебувати під колегіальною владою Московського царства і Речі Посполитої;

7) царський уряд зобов'язувався виплатити Речі Посполитій компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні — один мільйон польських злотих;

8) Річ Посполита і Московське царство були зобов'язані в разі татарських набігів на Україну спільно виступати проти Кримського ханства та Оттоманської Порти. (Відомо, що саме цей пункт викликав ворожу реакцію турків, підсилену підтримкою низки європейських країн, зокрема Англії, Франції, Нідерландів та Австрії.)

Зайвим буде казати, що умови перемир'я викликали надзвичайно велике незадоволення в українському суспільстві. «Андрусівський договір», порушивши умови Переяславської ради та відповідних договорів із гетьманами Богданом Хмельницьким, Юрієм Хмельницьким і навіть «підніжкою царською», Іваном Брюховецьким, офіційно дозволив поділ території Гетьманщини на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну.

Яскравим свідченням ігнорування української гетьманської влади є те, що під час підписання «Андрусівської угоди» про підготовку московсько — польського договору в Україні й не знали. В Андрусів не були запрошені ні гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, ні правобережний гетьман Петро Дорошенко. Тобто, якщо під час Чорної ради Москва, хоч і відверто заявляючи, що вона буде самостійно вирішувати внутрішні українські справи, таки спиралась на владу гетьмана, то тепер вона просто відбирала в Польщі шмат землі, не зважаючи на внутрішню, українську, владу.

За таких умов гетьман Дорошенко просто вимушений був розпочати боротьбу з обома державами, які роздирали створену Хмельницьким Гетьманщину. Розуміючи, що потрібно діяти швидко і шукати союзників поза межами Московського царства і Речі Посполитої, він уклав союз із Кримським ханством, а також пішов на зближення з Туреччиною. Слід зауважити, що гетьман Дорошенко, якого російські, а потім і радянські історики звинувачували у відкритій ворожості Росії, надавав також великого значення переговорам із Москвою, під час яких домовлявся щодо протекції московського царя за умови об'єднання етнічних земель України й посилення на них гетьманської влади. Ці переговори зазнали невдачі, і не лише через ворожість Дорошенка: Москва не вважала за потрібне йти на будь — які поступки українській владі, іноді шкодячи своїм же інтересам.

Уже на початку лютого 1668 року на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. Ним, не вагаючись, скористався Петро Дорошенко. Він, підтриманий значною частиною населення Лівобережжя і місцевої козацької старшини, швидко усунув від влади Брюховецького й об'єднав козацьку Україну. У червні 1668 року загальна козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України.

Здавалося б, Гетьманщина нарешті отримала можливість почати своє політичне життя з нової сторінки, залишивши позаду такі сумні події, як Чорна рада, укладення «Московських статей» і «Андрусівської угоди». Але, як то кажуть, не судилось. Геополітична ситуація була вкрай несприятливою для козацької держави. Московське царство, що стрімко набирало впливу, перетворюючись на імперію, а з ним і Річ Посполита, котра все ще не хотіла визнати власної неспроможності диктувати Україні свою волю, нізащо не хотіли поступатись досягнутими в «Андрусівській угоді» домовленостями. Додавав хмизу в багаття громадянської війни й одвічний розбрат української козацької старшини, котра за власною вигодою просто не помічала, що втрачає власну країну. Тож дуже скоро гетьман Дорошенко змушений був вести війну на кілька фронтів — окрім Москви і Варшави ворожу позицію щодо нього зайняла Запорозька Січ, котра висунула на посаду гетьмана свого кандидата, Петра Суховія.

Від самого початку своєї політичної кар'єри Суховій здобув підтримку Кримського ханства, уклавши з ним угоду, яка визнавала сюзеренітет кримського хана над Україною. Відзначмо, що Крим, як і Запорожжя, був невдоволений протекцією Османської імперії, яку прийняв гетьман і яка не лише посилювала позицію Петра Дорошенка, але разом з тим значно послаблювала татарський вплив на українські справи. Отож авантюра Суховія та одночасний наступ польського війська на Правобережжя змусили Петра Дорошенка покинути Лівобережну Україну, залишивши її (колишньому чернігівському полковнику), а в той час — наказному гетьману Дем'яну Многогрішному. Але на цьому Суховій не зупинився. Спільно з татарами наприкінці 1668 року він напав на Правобережжя, маючи на меті утвердитись на гетьманстві і тут. Проте військове щастя зрадило безрозсудного кошового: у битві під Ольхівцем його розгромили спільними силами загони Петра Дорошенка із запорожцями на чолі з Іваном Сірком. Тим часом Дем'ян Многогрішний, опинившись унаслідок наступу московських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московського царства і за його підтримки був обраний гетьманом Лівобережної України. Так Українська держава знову розкололася на два гетьманства.