Юрій Сорока - Бій під Крутами. 1918

На хвилі дипломатичних пристрастей пройшли 4-ті загальні збори Української Центральної Ради, і вже 3 червня Грушевський вирішив звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Саме ці збори ухвалили зобов'язати Центральну Раду негайно підготувати універсал, який побачив світ під назвою «Перший Універсал УЦР». 10 травня на засіданні Центральної Ради в остаточному читанні документ було ухвалено й того ж дня на Другому Всеукраїнському військовому з'їзді проголошено юридично закріплене право України на незалежність. Універсал стверджував:

1. Проголошення автономії України в складі Росії.

2. Джерелом влади в Україні є український народ.

3. Управління Україною мають здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент).

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України.

5. Висловлюється надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуватимуть автономний устрій.

Як бачимо, для свого часу Перший Універсал став справді революційним проривом – хто в Росії міг усього кілька років тому передбачити, що придушене ще в XVIII сторіччі прагнення українців до незалежності зможе виявити себе на початку XX століття у такій «нахабній» формі?

Поява Першого Універсалу в Петрограді була зустрінута з великим занепокоєнням. Враховуючи політичну кризу, зумовлену масовими демонстраціями, поразкою російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втратою Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами. Георгій Львов добре розумів, що на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини і велика частина населення України, тож мав руки зв'язаними. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил у самій Росії, і в Петрограді це теж добре розуміли. У зв'язку з цим Тимчасовий уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва вирушила урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів усе ж було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно, без рішення Всеросійських Установчих зборів, автономію не вводити. Також Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Петрограда, при цьому залишаючись у складі російської армії. Такі умови були зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду, а також в Універсалі УЦР Цікаво, що досягнутий компроміс миттєво викликав у Росії чергову урядову кризу. На знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вирішили вийти з уряду, однак постанову все-таки було ухвалено. Вже 3 липня 1917 року Тимчасовий уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якої збігався зі змістом підготовленого до оголошення Другого Універсалу УЦР. Здавалось би, протиріччя узгоджено і Україна може цілком легально відкрити нову сторінку у своїх далеко не простих відносинах з Росією. Тим більше що після досягнення угоди з Тимчасовим урядом Центральна Рада ретельно намагалась дотримуватися взятих на себе зобов'язань. Однак дуже швидко з'ясувалось, що погіршення відносин з Росією і Тимчасовим урядом неминуче.

Хронологія подій виглядала так: 15 липня на засіданні Малої Ради було ухвалено новий склад Генерального секретаріату. Того ж дня Винниченко виїхав до Петрограда для переговорів з Тимчасовим урядом. Передбачалося затвердити новий склад Генерального секретаріату, а також узгодити його Статут, текст якого заступник голови УЦР віз із собою. Статут закріплював основні принципи функціонування Генерального секретаріату, його права та обов'язки. Але тут у перебіг подій втрутились непередбачувані обставини. У Росії в черговий раз змінилась влада, і Тимчасовий уряд очолив Керенський. З його приходом значно посилилася диктатура державної влади, одним з проявів якої було відновлення скасованої раніше на фронті смертної кари, а також репресії щодо політичних противників. Тож навряд чи варто дивуватись, що Тимчасовий уряд відмовив у затвердженні Статуту, запропонувавши замість нього «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату». Ця інструкція фактично позбавляла Україну найменших ознак самостійності. Порадившись, делегація Української Центральної Ради відмовилась підписати такий документ і спішно виїхала в Україну. Конфлікт між Петроградом і Києвом так і залишився непогодженим. У відповідь на це український політикум одразу ж розділився на дві течії. Перша з цих течій, яку представляли націонал-революціонери, вимагала негайно розірвати стосунки з Тимчасовим урядом і в односторонньому порядку затвердити Статут. Хоча слід зауважити, що такі дії могли призвести до повного краху УЦР, позаяк роздрібнені націоналістичні сили, скоріш за все, не мали б шансів на перемогу над іншою течією – проросійськи налаштованою частиною політиків. Тож Центральна Рада знову вдалася до низки компромісів. Українські політики-аматори були невиправними мрійниками, сподіваючись отримати незалежність з рук Росії в обмін на невеликі поступки. В такій ситуації вони були просто неготові до серйозного протистояння, що й продемонструвала нерішучість їхніх дій. Зрештою, «Інструкція» де-юре взяла гору над «Статутом». Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом так і не відбулось. У жовтні, внаслідок заяви УЦР про проведення Українських Установчих Зборів, між Тимчасовим урядом і Центральною Радою спалахнув новий конфлікт. Проведення Зборів у Петрограді розцінили як намір УЦР послабити вплив російської влади на український політикум. В. Винниченка негайно викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Центральну Раду. 22 жовтня 1917 року він виїхав з Києва, однак давати пояснення Керенському йому не довелося. Повстання 25 жовтня в Петрограді розпустило Тимчасовий уряд, відкривши нову сторінку в історії революції.