Юрій Сорока - Бій під Крутами. 1918

Під час перебування у засланні Михайло Грушевський продовжив наукову та літературну діяльність. У Симбірську він написав історичні драми «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисл». Сюжетом останньої став запис в Іпатіївському літописі про вигнання в 1173 році галичанами князя Ярослава Осмомисла за одруження за живої княгині з дочкою «смерда».

14 березня Грушевський прибув до Києва. На початку квітня 1917 року відбувся Установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним із засновників якої був Грушевський. Як голова Центральної Ради Грушевський вів переговори з Тимчасовим урядом Росії про надання Україні прав широкої автономії. 25 листопада 1917 року за результатами загальних виборів Грушевський був обраний до Всеросійських установчих зборів по Київському округу № 1.

Але повернімося до роботи Центральної Ради. Ранком З березня 1917 року київська преса, припинивши нарешті розгублену мовчанку, повідомила своїх читачів про відмову імператора Миколи II від престолу. У відповідь на це в Києві одразу ж почали створюватись нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій на чолі з губернським комісаром М. Страдомським. З 5 березня на території України було практично ліквідовано органи царської адміністрації, а їхнє місце зайняли призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога Лютневої революції відкрила українцям шлях до легалізації політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, у тому числі й самостійницького спрямування. Як і в Петрограді, в Києві виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, проте, слід зазначити, у нас ці Ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про двовладдя, як то було у Росії, говорити навряд чи доводиться. Разом з тим, демократизація суспільства, яка відбулась під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському національному русі, який досі придушувався найжорсткішими методами. Того ж 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Саме на цих зборах народилася ідея заснування Української Центральної Ради.

Слід сказати, що створення Центральної Ради від початку не було простим завданням. Гострі суперечки точилися навколо принципів її створення, завдань і програм, які новостворений орган управління мав на меті. Додавав гостроти суперечностям і той факт, що саме Товариство українських поступовців воліло стати центром єднання українських сил. На противагу поступовцям, молодше покоління, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські політичні організації. Саме за таким принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали Михайла Грушевського. Заступниками голови стали Ф. Крижановський, Д. Дорошенко і Д. Антонович. Крім того, було обрано секретаря та скарбничого Ради. Зауважимо, що спочатку Центральна Рада відігравала лише роль міської організації, дія якої головним чином поширювалась на Київ. Політична платформа її діяльності, як і сама ідея створення УНР, з'явилась дещо пізніше, що не завадило їй посісти важливе місце в українському політичному житті з перших днів після свого створення. Вже 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «усіх прав, які тобі природно належать», хоча у заклику не йшлося ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях.

Що стосується активності новоствореного органу управління, то слід сказати, що у перші місяці після своєї появи Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових гравців у громадсько-політичному житті України. Вона поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям, і Михайло Грушевський вирішив змінити такий стан речей. Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня так званої української маніфестації. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і, насамперед, ухвалу про автономію України в складі новітньої Росії.

Повністю підготувати проголошену на віче політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Не буде помилкою стверджувати, що саме підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. Це зробили ТУП, Партія соціалістів-ре-волюціонерів та Соціал-демократична робітнича партія. На початку квітня, після багаторічної перерви, відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія, було створено Українську селянську спілку. Цікавим є той факт, що усі провідні політичні сили України продемонстрували згоду у програмних вимогах національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Уся ця робота, яка була безпосередньо пов'язана з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавала йому гостроти та суспільного резонансу.