Юрій Сорока - Бій під Крутами. 1918

Після отримання повідомлення про революцію у Петрограді 3 березня 1917 року за юліанським календарем у Київській міській думі зібралися представники громадських організацій і партій. У ході засідання вони обрали виконавчий комітет, який складався з дванадцяти представників різних політичних сил. На цих зборах, звичайно, представники всіх революційних партій і організацій сподівались використати свій шанс, адже з падінням царського уряду вони дістали можливість виступати легально і брати участь у громадському та політичному житті. Виконавчий комітет, поповнений згодом численними коаліціями, протягом перших трьох місяців після початку Лютневої революції фактично був вищою владою в Києві й передав її лише створеній пізніше Українській Центральній Раді. Подібним чином розвивалась ситуація і в інших регіонах України. Усюди створені виконавчі комітети

(губернські, крайові, територіальні) на місцях очікували на розвиток подій у столиці, тобто у Петрограді. У Києві в цей період, названий істориками періодом «тимчасового безвладдя», ініціативу в свої руки взяло Товариство українських поступовців. Щоб не створювати прецедент «партійно-політичного самодержавства», до нового центрального органу, названого Центральною Радою, було вирішено ввести представників від соціал-демократів, українських соціал-революціонерів, українців-військових, українців-робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, повпредів від різних товариств і навіть гуртків «любителів України». Буквально за кілька днів товариства і гуртки «перейменували» себе в політичні партії, створюючи, таким чином, низку нових українських організацій, кожна з котрих отримувала для свого представника місце в Центральній Раді. Це призвело до того, що «обліковий склад» Ради зростав день у день, і, таким чином, завдяки постійному її поповненню, кількість членів Ради швидко збільшилася до шести сотень, як про це повідомляла сама Рада.

Офіційною датою створення Української Центральної Ради (УЦР) вважається день 22 березня 1917 року, коли вона випустила свій перший документ, який дістав назву «Звернення до українського народу». У зверненні в чіткій формі було висловлено бажання створити автономну Українську республіку у федеративному союзі з Росією. В ці ж дні на політичний олімп України-Русі зійшов Михайло Сергійович Грушевський. На особистості першого голови Центральної Ради, якого зараз нерідко називають першим президентом України, хотілось би зупинитись дещо детальніше.

Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в місті Хелм (тепер м. Хелм, Польща). Його батько був учителем місцевої греко-католицької гімназії, що, безумовно, вплинуло на майбутній вибір ученого. Юнацькі роки Грушевський провів на Кавказі, де навчався у Тифліській гімназії. З 1886-го по 1890 рік майбутній академік навчався на філологічному факультеті Київського університету. За свою студентську працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття» молодий науковець був відзначений керівництвом університету. Він отримав золоту медаль і був залишений працювати при університеті. Після цього Михайло Грушевський публікував статті в «Київській старовині», «Записках Наукового товариства імені Шевченка», видав два томи матеріалів в «Архіві південно-західної Росії» (частина VIII, т. І і II), працював над іншими історичними дослідженнями. Передмова до цих матеріалів склала магістерську дисертацію Грушевського, яка вийшла у Києві в 1894 році і мала назву «Барське староство». У 1906 році Харківський університет надав Грушевському ступінь почесного доктора російської історії. 1908 року, залишаючись і далі професором Львівського університету та головою «Наукового товариства», Грушевський виставив свою кандидатуру на кафедру в Київському університеті, але дістав відмову.

У 1914 році, після 20-річної роботи у Львівському університеті, він повертається до Києва, де керує діяльністю «Наукового товариства». У Київ Грушевський переносить і видання «Літературно-наукового вісника», що його раніше він випускав у Львові.

Слід зауважити, що влада Російської імперії ніколи не ставилася до майбутнього голови Української Центральної Ради надто прихильно. Молодий і талановитий історик, який піддавав сумніву загальноприйняту у Російській імперії академічну історіографію, викликав неодноразові нарікання з боку царської влади. В грудні 1914 року Грушевський навіть був заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Після декількох місяців, проведених у в'язниці, Михайла Грушевського за наказом начальника Київського військового округу було вислано до Симбірська. Як зазначено у наказі російського чиновника: «на час військового стану місцевостей, з яких його вислано».