Юрій Сорока - Безгетьмання та останній гетьман України

Ось лише один з виявів піклування Росії і її дітища — Малоросійської колегії — про український народ. Це відбувалось на будівництві Ладозького каналу, на будівництві фортеці Святого Хреста, закладеної неподалік Дербента, а також на багатьох інших ключових для імперії об'єктах. Лише будівництво фортеці Святого Хреста, як пише М. Грушевський, коштувало Україні близько п'яти тисяч смертей найкращих її синів, які загинули від південної лихоманки та інших хвороб. Загалом же будівельні роботи в Російській імперії за час функціонування Малоросійської колегії, за підрахунками М. Грушевського, забрали життя у двадцяти тисяч українців. І хоча для більш пізнього часу така цифра не надто приголомшлива, вдумавшись, можемо бачити тотальну картину знищення Запорозького Війська. Двадцять тисяч — особовий склад не менш аніж п'яти — шести козацьких полків. Попередня історія козацьких війн не знала таких втрат навіть у найлютіших баталіях.

Розповідаючи про події того часу, не можна оминути й цікавий факт із життя наказного гетьмана Павла Полуботка, який на чолі козаків теж був присутній на будівництві Ладозького каналу. Одну з партій козацтва тоді вів генеральний хорунжий Війська Запорозького Іван Сулима, нащадок славетного гетьмана початку XVII сторіччя. Це був справді пекельний похід — у завірюхи, бурани, по бездоріжжю, лісами і непрохідними болотами. Козаки геть обносилися, вони навіть були змушені міняти зброю, одяг, волів і коней на продовольство. Українці замерзали і вмирали від хвороб, насамперед простудних. Більш ніж третина козаків не повернулася з цього походу, загинув і Іван Сулима. Розгублена через загибель генерального хорунжого старшина послала гінця навздогін Полуботку, який уже був на Валдаї. У листі старшини прохали наказного гетьмана порадити, що їм робити. Полуботок відписав тоді, що ховати Сулиму в Росії не можна, тому що «в цьому краю і імені його ніхто не пригадає… велю належну труну зробити, в якій тіло покласти… і спорядивши так, відправ його милість до Господа».

Одночасно з винищенням козацького населення на цих своєрідних «будівництвах сторіччя» зазнавало значних втрат і українське поспільство. Його спустошували і плюндрували походи й постої російських військ, витрати на утримання яких лягали на плечі українського населення. Відомо, що на території деяких козацьких полків було розташовано по цілому полку російського війська, тож земля, яка, згідно з розробленим ще Богданом Хмельницьким територіально — полковим устроєм, повинна була годувати визначену кількість війська, змушена була нести подвійний тягар. Якщо врахувати, що населення українських полків було й без того ослаблене довгою Північною війною, стає зрозуміло, чим стали для нього накази Малоросійської колегії постачати велику кількість «порцій і рацій» воякам, а також виплачувати усі старі й нові військові податки. Також слід зазначити, що податки ці значно зросли, і, звичайно, всупереч обіцянкам російської влади. М. Грушевський наводить таку статистику роботи Малоросійської колегії: «Згідно з відомостями, що їх надала Малоросійська колегія у Сенат, у 1722 році у військову казну надійшло 45 тисяч карбованців грошима й 17 тисяч чвертей [2] Чверть — одиниця виміру сипких речовин, яка була поширена з XIV по XX сторіччя й дорівнювала близько 210 літрам. муки; у 1723 році з населення України вдалось отримати вже 85 тисяч карбованців, а у 1724 — грошима 140 тисяч карбованців і 40 тисяч чвертей муки; в 1725 — 173 тисячі карбованців. Якими методами російський уряд звик добиватись таких „ударних“ темпів роботи, можемо уявити собі хоча б з більш новітньої історії України».

Мусимо зазначити, що ніхто з представників старшинської верхівки, окрім Павла Полуботка, не висловлював незгоди з таким станом речей. Тож наказному гетьманові вже від початку своєї діяльності на ниві протиборства роботі Малоросійської колегії судилося залишитись на самоті. З Вельяміновим Полуботок почав конфронтацію вже з перших днів після прибуття бригадира до Глухова. Відомо, що наказний гетьман запротестував уже проти розгляду Малоросійською колегією першої скарги мешканців одного з сіл, мотивуючи це тим, що справу до цього не розглядав ні полковий, ні Генеральний суд. Президент колегії не звернув жодної уваги на претензії Полуботка. У відповідь на поведінку Вельямінова Полуботок розіслав свій універсал, у якому наказував: «Якщо хто — небудь на когось подає апеляцію або інші прохання, то кожного разу повинен звертатися до полковника і від нього вимагати рішення». Не дивно, що обурений таким «бунтарством» Вельямінов, у свою чергу, намагався заборонити Полуботку звертатися до народу за допомогою універсалів. Це й започаткувало часті сварки між ними.