Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Після публікації «Математичних начал» у 1686–1687 роках Ньютон став відомий. У 1689 році, а потім знову в 1701 році він був обраний членом парламенту Кембриджського університету. У 1694 році став доглядачем Монетного двору, де очолив реформу англійської монетної системи, не полишаючи при цьому посади Лукасівського професора. Коли в 1698 році до Англії приїхав російський цар Петро I, він збирався відвідати Монетний двір і сподівався поспілкуватися з Ньютоном, але я не можу знайти жодної згадки про те, чи зустрілися вони насправді. У 1699 році Ньютон був призначений на посаду керівника Монетного двору зі значно кращою платнею. Розбагатівши, він зміг дозволити собі відмовитися від професорської посади. У 1703 році, після смерті його давнього ворога Гука, Ньютон став президентом Королівського товариства. У 1705 році він отримав лицарський титул. Коли 1727 року Ньютон помер від каменя в нирках, його з державними почестями поховали у Вестмінстерському абатстві, навіть попри те, що свого часу він відмовлявся приймати причастя Англіканської церкви. За словами Вольтера, Ньютон був «похований як король, що зробив багато добра своїм підданим»17.

Утім, теорія Ньютона не мала загального схвалення18. Попри його власну схильність до унітаріанського християнства, дехто в Англії, як-от теолог Джон Гатчинсон та єпископ Берклі, були налякані безособовим натуралізмом його теорії. Це було несправедливо щодо благочестивого Ньютона. Він навіть стверджував, що лише божественне втручання здатне пояснити, чому взаємне гравітаційне тяжіння планет не дестабілізує Сонячну систему [64]і чому деякі тіла, як-от Сонце та зірки, сяють власним світлом, тоді як інші, планети та їхні супутники, темні. Сьогодні ми, звісно, розуміємо природу світла Сонця та зірок – вони сяють, бо розігріті ядерними реакціями, що відбуваються в їхніх надрах.

Хоча Гатчинсон та Берклі були несправедливі щодо Ньютона, вони не так уже й помилялись щодо його ідей. Наслідуючи приклад роботи Ньютона, якщо й не його особисті погляди, до кінця XVIII століття фізична наука цілковито порвала з релігією.

Іншою перепоною для визнання роботи Ньютона було давнє помилкове протистояння між математикою та фізикою, яке ми вже бачили в коментарі Геміна Родоського, поданому в розділі 8. Ньютон не говорив Арістотелівською мовою субстанцій та якостей і не намагався пояснити причину гравітації. У своєму огляді «Математичних начал» священик Ніколя де Мальбранш (1638–1715) сказав, що це робота геометра, а не фізика. Мальбранш явно уявляв собі фізику з позицій Арістотеля. Однак він не розумів, що приклад Ньютона змінив саме визначення фізики.

Найзапекліше теорію тяжіння Ньютона критикував Христіан Гюйґенс19. Він дуже захоплювався «Математичними началами» й не сумнівався, що рухом планет керує якась сила, що зменшується обернено пропорційно квадрату відстані, але Гюйґенс мав застереження щодо істинності того, що кожна частинка матерії притягує кожну іншу частинку із силою, пропорційною добутку їхніх мас. У цьому Гюйґенс, схоже, був збитий із пантелику неточними вимірюваннями швидкостей коливань маятників у різноманітних широтах, які нібито показували, що сповільнення маятників поблизу екватора можна повністю пояснити впливом відцентрової сили внаслідок обертання Землі. Якби це було так, то означало б, що Земля не сплющена, як це було б, якби частинки Землі притягували одна одну згідно з описом Ньютона.

Ще за життя Ньютона його теорії тяжіння протистояли у Франції та Німеччині послідовники Декарта та давній супротивник Ньютона Лейбніц. Вони стверджували, що сила тяжіння, дія якої поширюється на багато мільйонів кілометрів порожнечі, є своєрідним окультним елементом у натурфілософії, і наполягали, що дії сили тяжіння потрібно раціонально пояснити, а не просто її припускати.

У цьому натурфілософи континентальної Європи дотримувалися давнього ідеалу науки, що походить ще з Еллінської епохи, згідно з яким наукові теорії мають ґрунтуватися виключно на міркуваннях. Сьогодні ми вже знаємо, що від такого погляду потрібно відмовитися. Навіть попри те, що нашу дуже успішну теорію електронів та світла можна вивести із сучасної стандартної моделі елементарних частинок, яку можна (ми сподіваємося), у свою чергу, рано чи пізно вивести з якоїсь глибшої теорії, як би далеко ми не зайшли, нам ніколи не дійти до фундаментальної теорії, що ґрунтується на суто логічних висновках. Як і я, більшість фізиків сьогодні вже змирилася з фактом, що ми завжди дивуватимемося тому, чому наші найглибші теорії саме такі, як є, а не якісь інші.