Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

У пізньому Середньовіччі також зберігалася арабська традиція розмежування професійних математиків-астрономів, що використовували Птолемеєву систему, і лікарів-філософів, послідовників Арістотеля. Серед астрономів XV століття, здебільшого в Німеччині, Птолемеєву теорію епіциклів розвивав Ґеорґ фон Пурбах разом зі своїм учнем Йоганном Мюллером Кеніґсберзьким (Реґіомонтаном) [34]. Пізніше «Стислий виклад Альмаґеста» Реґіомонтана чимало прислужився Копернику. Серед лікарів варто назвати Алессандро Акілліні (1463–1512) з Болоньї та Джироламо Фракасторо з Верони (1478–1553), які обидва навчалися в Падуї за часів сильних позицій арістотелізму.

Фракасторо розповідав про цей конфлікт доволі упереджено17:

Вам добре відомо, що ті, хто роблять своєю професією астрономію, завжди вважають надзвичайно складним пояснення представлених планетами явищ. Адже є два способи пояснити їх: один за допомогою сфер, називаних гомоцентричними, а інший – за допомогою так званих ексцентричних сфер [епіциклів]. Кожен із цих способів має свої небезпеки, кожен – свої камені спотикання. Тим, які використовують гомоцентричні сфери, ніколи не вдається дійти до пояснення явищ. Ті ж, які використовують ексцентричні сфери, схоже таки (і це правда), пояснюють ці явища краще, але їхнє уявлення про ці божественні тіла помилкове, щоб не сказати нечестиве, бо вони приписують їм положення та форми, що не пасують небесам. Ми знаємо, що серед давніх греків ці складності багато разів збивали зі шляху Евдокса та Калліпа. Гіппарх був одним із перших, хто вирішив радше визнати ексцентричні сфери, ніж дати збити себе з пантелику цим явищам. За ним був Птолемей, а невдовзі на бік Птолемея схилилися майже всі астрономи. Але проти цих астрономів або принаймні проти гіпотези ексцентрів протестувала вся філософія. Що я таке кажу? Філософія? Безперервно протестують сама природа та небесні сфери. Донині ще не знайшлося жодного філософа, який дозволив би існування цих потворних сфер серед божественних та ідеальних тіл.

Правду кажучи, не всі спостереження підтверджували теорію Птолемея й суперечили ідеям Арістотеля. Одним зі слабких місць Арістотелевої системи гомоцентричних сфер, яке, як ми вже бачили, помітив близько 200 року н. е. Сосіген, є те, що вона ставить планети завжди на однакову відстань від Землі, усупереч тому факту, що яскравість планет зростає та зменшується в міру того, як вони, здається, обертаються навколо Землі. Але теорія Птолемея, схоже, зайшла надто далеко в іншому напрямку. Наприклад, у його теорії максимальна відстань Венери від Землі у 6,5 раза більша за її мінімальну відстань. Тож якщо Венера сяє власним світлом, то (оскільки видима яскравість обернено пропорційна квадрату відстані) її максимальна яскравість має бути у 6,52 = 42 рази більша за її мінімальну яскравість, що не відповідає дійсності. На цій підставі Птолемеєву теорію критикував у Віденському університеті Генріх Гессенський (1325–1397). Розв’язанням цієї проблеми, звісно, є те, що планети сяють не власним світлом, а відбитим світлом Сонця, тож їхня видима яскравість залежить не лише від їхньої відстані від Землі, а й від їхньої фази, як і яскравість Місяця. Коли Венера розташована якнайдалі від Землі, вона опиняється по той бік Сонця відносно Землі, тож її диск повністю освітлений, а коли вона найближче до Землі, то опиняється фактично між Землею та Сонцем, і ми здебільшого бачимо її темний бік. Так впливи фази та відстані у випадку Венери частково взаємно компенсовані, пом’якшуючи зміни її яскравості. Нічого з цього люди не розуміли, допоки Ґалілей не відкрив фази Венери.

Невдовзі суперечку між Птолемеєвою та Арістотелевою астрономією змінив глибший конфлікт: між тими, хто підтримував Птолемея або Арістотеля (бо всі вони погоджувалися, що небеса обертаються навколо нерухомої Землі), та прихильниками відродженої ідеї Арістарха, що у спокої перебуває саме Сонце.

Частина IV. Наукова революція

Свого часу історики сприймали як належне, що в XVI та XVII століттях фізика й астрономія зазнали революційних змін, після яких ці науки набули подібної до сучасної форми й забезпечили парадигму для майбутнього розвитку всієї науки. Важливість цієї революції здавалася очевидною. Зокрема, історик Герберт Баттерфілд [35]проголосив, що наукова революція «затьмарює все з часів піднесення християнства і зводить Відродження та Реформацію до низки простих епізодів, простих внутрішніх перестановок у межах системи середньовічного християнського світу»1.