Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Для Арістотеля наявність повітря або якогось іншого середовища була ключовою в розумінні руху. Він вважав, що без жодного опору тіла рухалися б із нескінченною швидкістю, абсурдність чого привела його до відкидання можливості існування порожнього простору. У своїй «Фізиці» він стверджує: «Пояснімо, що немає жодної порожнечі, яка існувала б окремо, як вважає дехто»7. Але насправді обернено пропорційною до опору є лише кінцева швидкість тіл, що падають. Ця кінцева швидкість дійсно була б нескінченною, якби зовсім не було опору, але в такому випадку тіла, що падають, ніколи б не досягли кінцевої швидкості.

У тому самому розділі Арістотель наводить більш витончений аргумент, що в порожнечі не було б нічого, чому міг би відповідати рух: «у порожнечі об’єкти мають перебувати у спокої, адже там немає місця, до якого вони можуть рухатися більше чи менше, ніж до якогось іншого; оскільки це порожнеча, вона не допускає жодної різниці»8. Але це аргумент лише проти нескінченної порожнечі; в іншому випадку рух у порожнечі може відповідати чому завгодно за її межами.

Оскільки Арістотель був знайомий із рухом лише за наявності опору, то вважав, що будь-який рух має якусь причину [3](Арістотель розрізняв чотири види причини: матеріальну, формальну, дієву та остаточну, з яких остаточна причина є телеологічною – це мета зміни). Ця причина має сама бути зумовлена чимось іще, а те – ще чимось, але послідовність причин не може бути нескінченною. У «Фізиці»9 ми читаємо: «Оскільки все, що перебуває в русі, має чимось рухатися, візьмімо випадок, у якому об’єкт переміщується й рухається чимось, що саме΄ перебуває в русі і, знову-таки, рухається чимось іще, що перебуває в русі, і рухається чимось іще і так увесь час; тоді ця послідовність не може тривати нескінченно, тож має бути якась перша рушійна сила». Доктрина першої рушійної сили пізніше надала християнству та ісламу аргумент на користь існування Бога. Але як ми побачимо нижче, у Середньовіччі висновок, що Бог не міг створити порожнечу, породив проблеми для послідовників Арістотеля і в ісламі, і в християнстві.

Арістотеля не турбував той факт, що тіла не завжди рухаються до свого природного місця. Камінь, який тримають у руці, не падає, але для Арістотеля це просто демонструвало ефект штучного втручання у природний порядок. Однак він серйозно турбувався через той факт, що камінь, кинутий угору, продовжує деякий час підійматися, летіти від Землі навіть після того, як буде випущений із руки. Його поясненням, яке насправді поясненням не є, було те, що камінь продовжує деякий час підніматися через рух, заданий йому повітрям. У третій частині трактату «Про небо» він пояснює, що «насамперед сила передає тілу рух, немов прив’язуючи його до повітря. Ось чому тіло, приведене в рух силою, продовжує рухатися, навіть коли те, що дало йому поштовх, перестає його супроводжувати»10. Як ми побачимо нижче, цю ідею часто обговорювали й заперечували в давні та середньовічні часи.

Робота Арістотеля про тіла, що падають, типова принаймні для його фізики – це складні, хоч і нематематичні міркування, що ґрунтуються на прийнятих перших принципах, сформульованих на підставі випадкових спостережень природи, без жодних спроб перевірити ці принципи.

Я не хочу сказати, що послідовники та наступники Арістотеля розглядали його філософію як альтернативу науці. У давньому чи середньовічному світі науку не розглядали як щось відмінне від філософії. Роздуми про природу вже були філософією. Лише в XIX столітті, коли німецькі університети запровадили докторський ступінь для дослідників, що вивчали мистецтва та природничі науки, щоб зрівняти їх із докторами теології, права та медицини, винайшли назву «доктор філософії». Натомість раніше, коли філософію порівнювали з якимись іншими способами мислення про природу, її протиставляли не природничим наукам, а математиці.

В історії філософії ніхто не мав такого впливу, як Арістотель. Як ми побачимо нижче в розділі 9, ним неабияк захоплювалися деякі арабські філософи, причому Аверроес аж занадто. Розділ 10 розповідає, як Арістотель вплинув на Європу 1200-х років, коли Тома Аквінський узгодив його думки з християнством. У пізньому Середньовіччі Арістотель був відомий як «Філософ», а Аверроес як «Коментатор». Після робіт Аквінського вивчення Арістотеля стало основою університетської освіти. У пролозі до «Кентерберійських оповідок» Чосера ми знайомимося з оксфордським студентом: