Оноре Бальзак - Філософські етюди

– Добре цьому йолопу бургомістрові! Він навіть не усвідомлює, яка небезпека над нами нависла! Він тупий, мов скотина, і помре без агонії, – сказав учений муж.

Не встиг він промовити цю глибокодумну фразу, як буря завила з нестямним шалом. Вітри засвистіли зусібіч, човен закрутився, мов дзиґа, і в нього ринула вода.

– О моє бідолашне малятко! Дитино моя, дитино! Хто врятує тебе? – в розпачі заволала мати.

– Ви самі, – відповів незнайомець.

Його голос, мов органна музика, проник у серце молодої жінки і вселив їй надію; вона почула ці сповнені доброти слова, незважаючи на завивання шторму, на крики переляканих людей.

– Пресвята Діво, заступнице Антверпенська, жертвую тобі тисячу фунтів воску і поставлю статую, якщо ти врятуєш мене від цієї біди! – вигукнув багатій із Брюгге, стоячи навколішки на своїх мішках із золотом.

– Та нема її, вашої Святої Діви, ні тут, ні в Антверпені, – сказав йому вчений.

– Вона на небесах, – промовив голос, який, здавалося, долинув із дна морського.

– Хто це сказав?

– Мабуть, сам диявол! Він сміється з Богоматері Антверпенської! – закричав слуга.

– Дайте спокій своїй Пресвятій Діві, – сказав стерновий пасажирам. – Візьміть-но ліпше черпаки та вихлюпуйте воду з човна. А ви, – гукнув він до матросів, – наляжте на весла! Буря дала нам хвилину перепочинку, так в ім’я сатани, який ще держить нас на цьому світі, послужімо самі собі провидінням! Усім відомо, що коли на морі буря, то в цій вузькій протоці сам чорт ногу зламає, але ось уже тридцять років мій човен тут плаває. Хіба мені вперше змагатися із штормом?

І він далі міцно тримав у руках стерно, пильно вдивляючись то в море, то в небо, то поглядаючи на свого човна.

– Він завжди сміється з усього, наш хазяїн, – стишеним голосом сказав Томас.

– Невже Бог допустить, щоб ми загинули разом з усім отим набродом? – спитала рицаря гоноровита молода дівчина.

– Ні, ні, шляхетна панно! Ось послухайте, що я скажу. – Він притяг її до себе за стан і прошепотів їй на вухо: – Я добре плаваю – ви тільки мовчіть! Я вхоплюся за ваше прекрасне волосся й обережно допливу з вами до берега. Але я зможу врятувати тільки вас одну.

Дівчина подивилася на свою стару матір. Та стояла навколішках і просила єпископа, щоб відпустив їй гріхи, але той нічого не чув. У очах своєї прекрасної дами рицар прочитав слабкі проблиски дочірнього почуття і сказав їй стишеним голосом:

– Покоріться волі Господній! Якщо Бог покличе вашу матір до себе, то заради її ж таки щастя… на тому світі, – сказав він уже зовсім пошепки.

«Та й заради нашого на цьому», – подумав він. Адже дамі з Рюпельмонда належали аж сім ленних володінь [12] Ленні володіння – на Заході в часи феодалізму лен – земля і прибутки від неї, які васал одержував за службу у сюзерена; ленні володіння успадковувалися. Примітки Дм. Наливайка. , не рахуючи баронського маєтку поблизу Гавра. Дівчина з надією слухала голос, що обіцяв їй життя і кохання, і то був голос вродливого шукача пригод, юного безвірника, який, проте, вчащав до церкви, де шукав собі здобич – багату наречену, що принесла б йому дзвінкі золоті монети.

Єпископ хрестив хвилі й наказував їм утихомиритись, хоч аніскільки не вірив у те, що цей засіб подіє. Він думав про свою наложницю, яка чекала його, приготувавши розкішну вечерю; можливо, в цю саму мить вона приймала ванну, або напахчувалася, або вбиралася в оксамит, або приміряла свої намиста та інші коштовні оздоби. Далекий від думок про всемогутність святої церкви, нездатний ні втішити ближніх, ні переконати їх, щоб вони поклалися на ласку Божу, розбещений єпископ домішував до священних слів молитви слова жалю за мирськими втіхами і за земним коханням.

При слабкому світлі, що осявало бліді обличчя, можна було бачити, які різні почуття нуртують у різних душах. Зненацька хвиля високо підкинула човна, а з височини жбурнула його в провалля, і, здригаючись, як осінній лист під ударами холодного вітру, суденце затріщало біля корми, наче ось-ось мало розламатися надвоє. Розпачливі зойки приречених на загибель людей змінювалися хвилинами моторошної тиші. Прості люди в носовій частині човна становили разючий контраст із багатіями та вельможами, які сиділи на кормі. Молода мати пригортала до себе дитину щоразу, коли хвилі загрожували поглинути вутле суденце; але в її серці жевріла надія, яку заронили слова незнайомця, вона прикипіла до нього поглядом і перейнялася вірою, сильною вірою слабкої жінки – вірою матері. Покладаючи всі свої надії на Слово Боже, на слово любові, яке злетіло з уст дивного чоловіка, наївне створіння довірливо чекало, коли здійсниться його обіцянка, і майже перестало боятися небезпеки. Вчепившись у борт човна, солдат очей не зводив із незвичайного попутника, з незворушних рис його обличчя; підсвідомо він намагався брати з нього приклад, і на його грубому, засмаглому обличчі відбивалися розум і воля, які він проніс майже нерозтраченими через усе життя, сповнене послуху і важких машинальних зусиль. Прагнучи наслідувати спокій і витримку вищої істоти, він – мабуть, сам того не усвідомлюючи – прилучився до таємного джерела духовної сили. Його захват вилився в безмежне фанатичне поклоніння і віру в цю людину; так солдати переймаються палкою любов’ю до свого полководця, коли він – улюбленець слави, наділений могутньою силою волі, – знов і знов одержує блискучі перемоги.