Оноре Бальзак - Філософські етюди

Човен, що перевозив людей з острова Кадзант в Остенде, збирався відчалити. Перш ніж відчепити залізний ланцюг, яким човен був припнутий до кам’яної тумби на молу, перевізник кілька разів просурмив у ріг, скликаючи тих, хто запізнювався, бо на сьогодні то був останній перевіз. Наближалася ніч, сонце заходило, і в його останніх променях береги Фландрії уже ледь-ледь виднілися, тому важко було розгледіти, чи не лишилося на острові запізнілих подорожан, чи не йде хто-небудь попід земляним валом, який оточував поля, або у високому болотному рогозі. Човен був уже повний, і хтось вигукнув: «Чого ми чекаємо? Відпливай!» У цю мить за кілька кроків від молу з’явилася людина; човняр, який не чув, щоб хтось підходив до причалу, вкрай здивувався. Запізнілий подорожній, здавалося, раптово виринув з-під землі, ніби селянин, який ліг полежати на полі, чекаючи, поки покличуть від’їжджати, і схопився на ноги, тільки-но почув, що сурмлять у ріг. Чи він, бува, не злодій? А може, митник або стражник? Коли він підійшов до човна, семеро людей, які стояли на кормі, квапливо повсідалися на лави, щоб не дати затесатися у свій гурт чужому. Думка про це виникла в них підсвідомо й одночасно, думка, яка може виникнути лише в людей вельможних і багатих. Четверо з тієї компанії належали до найвищої фламандської знаті. Був там молодий рицар з двома чудовими гончаками. Його довге волосся вибивалося з-під шапочки, всипаної дорогоцінним камінням; він подзеленькував золотими острогами і раз у раз із зухвалим виглядом підкручував вуса, зневажливо позираючи на попутників. Біля нього сиділа гоноровита молода дівчина; вона тримала на руці сокола й розмовляла лише з матір’ю та з поважним священнослужителем – мабуть, їхнім родичем. Ці четверо говорили гучно й усі водночас – так, наче крім них у човні не було нікого. А тим часом тут-таки сидів і закутаний у широкий плащ гладкий буржуа з Брюгге – особа в тих краях вельми значна. Його слуга, озброєний до зубів, охороняв два мішки, туго напхані грішми. Поруч примостився вчений муж, доктор наук Лувенського університету, що вибрався в дорогу зі своїм писарем. Усіх цих людей, що потай зневажали одне одного, відокремлювала від носової частини суденця лава з веслярами.

Коли запізнілий пасажир ступив у човен, він окинув швидким поглядом корму, побачив, що там місця для нього немає, й перейшов на ніс, сподіваючись якось примоститися там. На носі зібрався убогий люд. Побачивши чоловіка в скромному сурдуті й коротких штанях із брунатного камлоту, в простих брижах із накрохмаленого полотна, з непокритою головою і без шапочки чи капелюха в руці, без гаманця і без меча на поясі, всі подумали, що це який-небудь бургомістр, глибоко шанований своїми городянами, добрий і привітний, схожий на старих фламандців, чию щиру вдачу так добре відтворили на своїх картинах живописці тієї країни. Отож бідняки на носі човна зустріли нового пасажира шанобливо, що викликало насмішкуваті перешіптування багатіїв на кормі. Старий солдат, стомлений від багаторічної служби та поневірянь, відступив незнайомцеві своє місце, пересівши ближче до борту, де, щоб утримати рівновагу, він уперся ногами в дерев’яну поперечку, схожу за формою на ребро риб’ячого кістяка, – такими поперечками скріплюють дошки човна. Посунулася, щоб дати більше місця новоприбулому, й молода жінка з дитиною на руках, що, мабуть, належала до ремісничого стану Остенде. В цьому її русі не було ні догідливості, ні погорди. Він свідчив про увагу до ближнього, в якій бідняки, звикши високо цінувати послужливість і братню турботу, розкривають свою просту й щиру душу, таку наївну у виразі і добрих, і поганих почуттів. Незнайомець подякував жестом, сповненим шляхетної гідності, й сів між молодою матір’ю та старим солдатом. Зразу за ним сидів селянин із десятирічним сином. Безтурботна горопаха – стара зморшкувата жебрачка в лахмітті – скулилася на купі линв у самому носі човна.

Один із веслярів, старий моряк, що колись знав її багатою та вродливою, пустив її туди «бога ради» – за чудовим народним висловом.

– Красно дякую, Томасе, – сказала йому стара. – Сьогодні ввечері прочитаю за тебе два «отченаші» й двічі помолюся Богородиці.

Хазяїн човна ще раз просурмив у ріг, окинув поглядом безлюдний берег, кинув ланцюг собі під ноги і, пробігши понад бортом, узявся за стерно. Він стернував стоячи і, коли уже вийшли у відкрите море, подивився на небо.

– Ану, наляжте на весла! – голосно гукнув він. – Нам слід поквапитися! Море – чортова колиска – пахне штормом! Я чую, як воно нуртує в глибині, аж стерно мені вивертає, та й мої рани занили перед бурею.