Оноре Бальзак - Філософські етюди

У ту мить, коли ця могутня музика любові й подяки піднеслася до престолу, Дон Жуан, надто чемний, щоб не подякувати за увагу, надто розумний, щоб не відчути, як із нього глумляться, вибухнув у відповідь моторошним реготом і з нахабною безцеремонністю перевернувся на бік у своїй пишній раці. Бо диявол уселив йому острах, що його хочуть видати за звичайнісіньку людину, за одного із святих угодників, за якого-небудь Боніфація або Панталеоне, і, щоб порушити божественну мелодію любові, він моторошно завив, і до того виття приєдналася тисяча голосів із пекла.

Земля благословляла, небо проклинало.

Церква здригнулася на своєму стародавньому підмурку.

– Te Deum laudamus! – волав натовп богомольців.

– Котіться ви до чортів, тварюки! Усе вам Бог та Бог! Паскудне ви поріддя, тупе бидло, йолопи безмозкі разом із вашим немічним стариганом Богом!

І з горла у святого вихопився цілий потік лайки – так вивергається з кратера розжарена лава, коли вибухає Везувій.

– Deus Sabaoth!.. Sabaoth! [8] Бог Саваоф!.. Саваоф! (Лат.) – вигукнули християни.

– Ви ображаєте велич пекла! – відповів Дон Жуан, заскреготівши зубами.

І його жива рука піднялась над ракою, пригрозивши богомольцям жестом, у якому був розпач і глум.

– Святий нас благословляє! – сказали старі жінки, діти та юні наречені – тобто люди найлегковірніші.

Отак ми часто помиляємося, коли поклоняємось кому-небудь. Людина видатна глузує з тих, хто її вихваляє, а іноді вихваляє тих, з кого вона в душі глузує.

– Sancte Iohannes, ora pro nobis [9] Святий Іоанне, молися за нас! (Лат.) , – заспівав абат, простершись ницьма перед престолом.

– Дурень, – пролунало йому у відповідь.

– Що там відбувається? – вигукнув помічник пріора, помітивши в раці якесь вовтузіння.

– Святий біснується, – відповів абат.

І тут жива голова одним посмиком відірвалася від мертвого тіла й упала на жовту лисину простертого ницьма священнослужителя.

– Згадай про донью Ельвіру! – крикнула голова і вгородила зуби в абатову голову.

Абат жахливо зойкнув, урвавши церемонію. Збіглися священики й оточили свого пріора.

– Ну що, бовдуре, існує Бог чи не існує? – пролунав голос у ту саму хвилину, коли абат, укушений у мозок, випускав дух.

Париж, жовтень 1830 р.

У незапам’ятні часи історії Брабанту людей з острова Кадзант [11] Острів Кадзант – нині цей острів не існує, у середині XVIIIст. його розмило море. Примітки Дм. Наливайка. до узбережжя Фландрії перевозили човном, який щодня ходив через протоку. Мідельбург – столиця острова, згодом уславлена в анналах протестантизму, – мав у ту давнину не більше як двісті – триста дворів. Багате нині Остенде було тоді нікому не відомою гаванню, біля якої лежало невеличке селище, де жили рибалки, бідні торговці та зухвалі корсари. А проте селище, яке складалося з двох десятків будинків і трьохсот хатин, критих соломою і часто стулених з уламків розбитих кораблів, мало свого намісника, своїх жандармів, шибеницю, монастир, свого бургомістра – одне слово, всі ознаки розвиненої цивілізації. Хто правив у ті часи Брабантом, Фландрією, Бельгією? Про це історія мовчить. Та чи нам не байдуже? Адже від нашої повісті струменить дивний аромат неясного, непевного, чудесного, того самого, чим дихали легенди славетних співців, які безліч разів скрашували довгі фламандські вечори своїми епічними піснями, настільки ж розцвіченими яскравою поезією, наскільки суперечливими у відтворенні історичних подій. Ця легенда, яку не одне покоління дідів розповідало біля домашнього вогнища своїм дітям та онукам і вдень, і ввечері, у кожному столітті набувала нового забарвлення. Схожа на архітектурні пам’ятки, які в різні епохи перебудовувалися за примхою того чи того будівничого і які так приваблюють поетів своїми похмурими та химерними формами, вона здатна довести до розпачу сумлінних істориків, що звикли пильно досліджувати тексти, події, дати. Проте оповідач вірить їй, як вірили їй забобонні жителі Фландрії, не ставши через це ні більш ученими, ні менш розумними. Правда, неможливо було узгодити між собою всі версії легенди, і в нашому переказі вона, можливо, втратила свою неповторну романтичну наївність, зате зберегла сміливість вигадки, створеної уявою й відкинутої істориками, істинно християнську мораль і прихований зміст, доступний кожному, хто тягнеться до мудрого слова. Хай всяк знайде в ній поживу на своє вподобання і візьме на себе клопіт відокремити зерно від полови.