Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Хоч яке б із цих двох тверджень було істинним, смерть для Сократа є благом та «родючим ґрунтом». Фтія, що у Фессалії, є місцем народження Ахілла, й рішення повернутися туди, покинувши війну, збереже фізичне життя, але позбавить честі та слави. Так і в долі Сократа, що схрестилася з ним, смерть постає родючим осередком, зберігаючи смисл його життя, прожитого у служінні філософії; водночас продовження життя через людське боягузтво накинуло б непоборну тінь на саме це життя. Це є останнім, крайнім характерним проявом його atopía .

Вибір на користь смерті є благом для Сократа, оскільки в цілому увінчує благо людини в житті, яке пройшло перевірку: отже, felix Socrates , – як було сказано про нього, оскільки існує узгодження між думками та життям, що приносить щастя. Це є благом і для філософії, оскільки таким чином життя Сократа й праці Платона змогли зробити одне одного безсмертними.

Непересічність постаті Сократа проявляється в тому, що повністю осягнути її роль в історії філософії неможливо. Філософії доводиться – ймовірно, вона просто мусить – завжди розпочинати від Сократа: він є неповторним.

Посівши місце абсолютного основоположника, Сократ приречений на те, аби бути зрадженим у тому розумінні, що після такого початку стало вже просто неможливо філософствувати так, як він. Сократ не брав на себе місію вчителя, і після нього утворюються різні школи. Сократ перетворював на краще всіх, хто цього бажав (Ксенофонт, Спогади , І. 2. 61), а після нього залишаться шановані та обрані послідовники. Сократ був цілком відданим жанру філософських діалогів, а після нього спостерігаємо широке розмаїття сократичної літератури. Сократ заявляв, що він нічого не знає, а після нього утворюються теорії й учення, формується процес передавання змісту. Сократ ставить питання, а після нього філософи починають навчати, до того ж, часто різко не погоджуючись один з одним. Проте Сократ став одним із чинників уніфікації західної філософської традиції. «Оскільки в Сократа були численні послідовники, які в тому чи в іншому розумінні розвивали різноманітні, інколи протилежні та широкі за змістом дослідження вчителя, після нього утворилися, так би мовити, філософські родини, що часто не погоджувалися між собою, були далекими та дуже відрізнялися одна від одної. Усі ці школи полюбляли називатися «сократичними» та вірили в те, що саме вони і є справжніми наступниками Сократа» (Цицерон, Про оратора , ІІІ, 16. 61). Фактично майже всі наступні мислителі (крім Епікура, котрий, у свою чергу, виступив родоначальником) заявляють про свій зв’язок із Сократом. Існує навіть припущення (Дональд Дадлі), що стоїки сфабрикували своє походження від Антисфена власне для того, щоб пов’язати свої витоки із Сократом. Саме поняття сократичної школи, відтак, є парадоксальним, утім, без нього не існувало б європейської філософії.

Серед усіх членів когорти Сократа лише Есхін зі Сфетта не наслідував його приклад та відмовився утворювати школу, тоді як дехто з них (Евклід, Федон) заснували скоріше кола друзів, які зустрічалися час від часу. Інколи (Арістіпп із Кирени) йдеться про діяльність на платних підставах та, принаймні у випадку Платона, утворюється справжній заклад вищої освіти, схожий на ті, що були властивими добі еллінізму. Ці школи насправді були такого типу, що сучасна історіографія (П’єр Адо) часто наполягає на їх зв’язку з усією античною філософією: тобто вони не стільки зосереджувалися на розвитку мислення, скільки становили спільноти, які практикувати певний спосіб життя. Однак їхній простір уже більше не був таким відкритим та неструктурованим, як на агорі , у палестрі та на вулиці: вони представляли стабільні осередки, зазвичай децентралізовані, фізично відокремлені від міста та пульсу його політичного життя. Певно, саме завершення життя Сократа зробило очевидним, наскільки загрозливим може бути для філософів говорити coram populo (лат. – публічно, прилюдно) без остороги (незважаючи на кілька судових процесів, вирок про кару на смерть так і не було ухвалено). Відтак, філософія відчуває потребу забезпечити собі свого роду захисну демаркацію, котра набуває форми виключення. Філософський дискурс відбувається передусім у замкненому середовищі, у просторі, що викликає довіру, має певний порядок, усередині котрого панують ієрархічні та ритуалізовані зв’язки: не під час лібації – жертовних узливань, як у «Бенкеті» Платона, не у будинках меценатів, як у Протагора, й, звісно, не у вирі громадського життя. Зрідка використовуються простори для відкритих зборів (палестри, криті галереї (портики), але навіть Стоа, або Сад Епікура, є ідеально усамітненими у фізичному плані місцями). Втім, саме навчання за характером є приватним, і тому може бути спрямованим на підготовлену та ретельно дібрану аудиторію, на публіку, котра зібралася там задля цієї мети, задля того, аби присвятити себе філософії як діяльності вільного духу. Саме такою є культурна модель scholé , філософського дозвілля, самовідданої та усамітненої діяльності, з чим активно сперечаються кініки, а Діоген узагалі називав scholé Евкліда «жовчю» ( cholé ) (Діоген Лаертський, VI, 24). Проте Арістотель пізніше надасть цій моделі теоретичне обґрунтування як необхідній передумові набуття пізнання, і зрештою вона здобуде визнання.