Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Його видатній фізичній здатності протистояти стражданням ( kartería ), наприклад, холоду й втомі, – як у Потідеї, коли він залишався твердо стояти на ногах від світанку до світанку наступного дня без їжі та відпочинку, відповідає настільки ж рідкісна моральна сила стосовно тілесних насолод (enkráteia) , зокрема, красі молодого Алківіада він опирається, залишаючи його розчарованим та з розбитими сподіваннями. Водночас саме по собі усвідомлення не-мудрості є певною формою інтелектуальної поміркованості, що відповідає за домен пристрастей у моральній царині. Це обвинувачення у приховуванні походить із непорозуміння між справжньою натурою Сократа, який цікавиться молоддю задля її освіти та піклування про їхні душі, а не для того, щоб обмінювати свою так звану мудрість на фізичну красу, як вважав Алківіад та як це було у традиційних стосунках між зрілим і молодим коханцями.

Останньою характерною рисою сократівської atopía була здатність заворожувати своїх слухачів, як сатир Марсій, однак робив він це «простими словами», без допомоги музики. Переконливий ефект його lógoi спрацьовує навіть за його присутності, незмінно повторюючись незалежно від того, хто їх промовляв і слухав. На захист вищого блага людського життя, що оцінювалося, Сократ йде назустріч смерті.

«Клопоти», які його філософська місія спричинила у співрозмовників, маються на увазі в образі, який він обирає, щоб описати самого себе перед суддями: як ґедзя, що пришпорює велику й ліниву породисту кобилу, бог умістив Сократа поруч із містом. Три офіційні обвинувачення з’являються під час тривалого, принаймні протягом двадцяти років, визрівання нетерпимості, яку афіняни демонструють стосовно його atopía . Перше обвинувачення, у безбожництві, полягає в тому, що він не вірить у богів поліса (атеїзм), воно народжується через нерозуміння божественної природи місії Сократа, що походить від оракула Аполлона, котрого Сократ евфемістично називає «бог», та передусім через революцію, яку він здійснює в західній теології.

Як визнає історик античної філософії Грегорі Властос, Сократ уперше утвердив принцип, за яким необхідний атрибут божества становить те, що воно є добрим, всупереч загальному відчуттю греків; принцип, який постане в центрі освітньої реформи, описаної в «Державі» Платона. Отже, Сократ вірить у богів міста та Греції, проте не в той самий спосіб, як інші греки.

Друге звинувачення у безбожництві полягало в тому, що він вводив у полісі нових богів (гетеродоксія). Воно уходить своїм корінням у «стародавні обвинувачення», сформульовані Арістофаном у «Хмарах», та народжується від власного зізнання Сократа в тому, що він продовжує інколи керуватися «чимось божественним або демонічним» (theión ti kaí daimónion) , певним голосом або знаком, який проявляється ще відколи він був хлопчиком, з єдиною метою підштовхнути його зробити щось несправедливе, наприклад, зайнятися політикою або відвідати когось. Отже, жодного нового бога або демона, є лише божественний або демонічний знак , який Платон, на відміну від Ксенофонта, описує лише як перешкоду й у якому сучасники хотіли розпізнати голос свідомості.

Насамкінець, третє обвинувачення, у розбещенні молоді, видається несумісним із його відкритим визнанням неуцтва та постійним запереченням того, що він є вчителем, що було очевидним наслідком того, що він нічого не навчав. У підґрунті цього останнього обвинувачення перебувають, певно, два міркування. Перше міркування політичне, тобто погані результати політичної кар’єри Алківіада, Критія та Карміда, які ревно відвідували Сократа й протягом певного періоду входили до його synousía , тобто «єднання» на рівних без поділу на вчителів та учнів, що полягало у проведенні часу у взаємному випробуванні власних переконань. Тут були особистий мотив; ним стала риторична ганьба, яка лягла на мудреців міста, коли молодь публічно висміяла їхній досвід, імітуючи Сократа та його спосіб вести діалог.

Слова, з якими Алківіад звернувся до учасників симпосію в 416 р. до н. е., спричинили, зрештою, судження Платона щодо «афінських мужів», які засудили Сократа: «ви добре знаєте, що жоден з вас насправді його не знає» ( Бенкет , 216 c-d).

Сократівський метод вести розмову полягав у постановці коротких й доречних питань та, за визначенням Платона, є апоретичним, тобто виводить із правдоподібних передумов неправдиві висновки.