Фрідріх Ніцше - Так казав Заратустра. Жадання влади

Нa шляху, який вони долали, зоставались криваві сліди, а їхнє глупство навчало, ніби істинність потверджується кров'ю.

Але ж кров — найгірший доказ істини; кров затруює найчистіше вчення, обертає в божевілля й ненависть.

І коли хтось іде на вогонь заради свого вчення, то що ж він доводить? Істини якраз більше в тім, що той вогонь, власне, й породжує вчення (VI, 134).

54

Не давайте одурити себе: люди визначного духу завжди скептики. Заратустра — скептик. Свобода і сила могутнього й надмогутнього духу проступає в скепсисі. Люди, що мають переконання, аж ніяк не можуть визначати вартість,— отже, на них і зважати не треба. Адже переконання — в'язниця. Хто не дивиться навсебіч, той нічого не бачить під ногами: аби могти судити про вартість чи безвартісність, треба струсити собі під ноги сотні переконань,— лишити їх позаду... Дух, що прагне величі або тільки шукає для цього способу, доконечне робиться скептиком. Мати свободу від усіляких переконань притаманне сильним і неупередженим... Надмірні пристрасті, основа й сила їхнього буття, які ще ясніші і деспотичніші, ніж вони самі, впрягають до роботи ввесь їхній розум, а їх самих сповнюють нерозважності, надають їм смілості вдаватися навіть до нечесних засобів, а за певних обставин дарують іще й переконання. Переконання — це засіб : людина чимало досягає саме завдяки переконанням. Надмірні пристрасті вживають і споживають переконання, проте їм не коряться,— адже почувають себе панами. І навпаки: необхідність мати віру, спиратися на безумовні «так» і «ні», своєрідний — даруйте мені на слові — карлейлізм — це потреба слабких. Той, хто вірить, «вірні» будь-якого гатунку доконечне стають несамостійними, і вони вже не можуть бути метою для себе, взагалі не можуть висувати будь-які цілі. «Вірний» собі вже не належить, він може бути лише засобом, його мають використати , йому потрібно, щоб його використали. Інстинктивно він найдужче шанує мораль знеособлення, до неї його схиляє все: власний розум, і досвід, і пиха. Будь-яка віра — це лише прояв знеособлення і самовідчуження... Зважте, наскільки загалові потрібен регулятор, який би кожного зв'язував і зміцнював зовні; що примус — це найдосконаліше рабство — є першою й останньою умовою, щоб усі легкодухі, а надто жінки, почували себе гаразд; так само потрібно розуміти й переконання чи «віру». Для людей, що мають переконання, вона служить хребтом. Багатьох речей не помічати, всюди виказувати скутість, бути наскрізь партійними , конче потребувати окулярів при оцінці будь-яких вартостей — ось те, що обумовлює існування таких людей узагалі. Але так виникає протилежність, антагоніст правдивості — істина... Вірному взагалі не можна зважувати власним сумлінням питання про «правдиве» й «неправдиве»: якби в цьому вони були справедливі, це стало б для них смертю. Патологічна обумовленість світобачення перетворює переконаних на фанатиків — Савонароду, Лютера, Руссо, Робесп'єра, Сен-Сімона; це тип, протилежний сильному і нескутому духові. Але велична постава цих людей із недужим духом, цих епілептиків поняття впливає на юрбу,— фанатики мальовничі, а людство радше приглядається до манер, ніж прислухається до суджень .

55

Підступімось іще на один крок до психології переконань, психології «вір». Я вже давно замислювавсь над тим, чи переконання часом не лютіший ворог правди, ніж сама брехня («Людське і надміру людське», 1, аф. 54 та 483). Цього разу я хочу поставити вирішальне питання: чи є взагалі якась різниця між брехнею і переконаннями? В те, що вона існує, вірить цілий світ,— але хіба є така дурниця, в яку б не вірив цілий світ? Будь-яке переконання має свою історію, пройшло певні стадії розвитку, намагалося звестись у тій або іншій формі, заходило в глухий кут: переконанням воно стало по тому, як довгий час іще не було ним і значно довший — навряд чи було ним. Що? А хіба серед цих зародкових форм переконання не може бути навіть брехні? Часом можна просто підставити особи: те, що в отцеві ще було брехнею, в синові вже стає переконанням. Тепер я скажу, що таке брехня. Це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно,— а брешуть при свідках чи без свідків — це не має ніякого значення. Найзвичайнішу брехню бачимо тоді, коли людина дурить себе; коли ж дурять інших, це радше виняток. Так ось це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно, є мало не першою передумовою всякої партійності : прихильники якоїсь партії доконечне стають брехунами. Наприклад, німецькі історіографи переконані, ніби в Римі був деспотизм, а германські племена принесли у світ дух свободи,— так от, є різниця між цим переконанням і брехнею? То чи треба тоді дивуватися, що всі партії, як і німецькі історики, інстинктивно вдаються до гучних слів про мораль,— і вона, мабуть, тільки тому існує, що завше доконечна прихильникам будь-якої партії. «Це наше переконання, ми ознаймуємо його перед цілим світом, ми ним живемо і заради нього помремо,— шануйте насамперед усіх, хто має переконання!» Такі речі я чув навіть із вуст антисемітів. Любі мої панове, навпаки! Антисеміт аж ніяк не стане пристойнішим від того, що брехатиме, спираючись на принципи... Священики, які в цьому вправніші, чудово розуміли, що можна закинути переконанням, отже , брехні, яка, простуючи до мети, спирається на принципи,— й через те перебрали єврейську мудрість і почали спиратися на уявлення «бог», «божа воля», «боже одкровення». Навіть Кант зі своїм категоричним імперативом вийшов на той же шлях: розум його був практичний . Він стверджував, ніби є речі, про істинність чи неістинність яких людина судити не може; всі високі питання, всі найважчі проблеми вартості виходять за межі людського розуміння... Збагнути межі людського розуму — ось де правдива філософія... Навіщо бог дає людям одкровення? Хіба він робив би щось зайве? Сама людина нітрохи не може знати, де зло, а де добро, і тому її научає господь, звістує свою волю... Мораль: священики не брешуть, і там, де священик щось стверджує, питання «правдиве» чи «неправдиве» не постає взагалі: те, про що він говорить, брехати не дозволяє. Бо для того, аби брехати, треба зуміти визначити, де правда. Та якраз цього люди й не можуть , натомість священику все вкладає в уста господь. Такий священицький силогізм притаманний не самим іудеям чи християнам: право на брехню і мудрість «одкровень» належить усьому священицькому поріддю — і священикам decadence'y, і поганським жерцям (погани — це всі, хто потверджує життя, всі, чий «бог» схвалює всю людську поведінку). А «закон», «божа воля», «священна книга», «натхнення» — це лише слова, що позначають умови, за яких священик дістається влади і які допомагають її втримати; ці поняття бачимо в основі всіх священицьких організацій, усіх священицьких і філософсько-священицьких систем панування. «Свята брехня» була і в Конфуція, і в «Законах Ману», і в Магомета, і в усієї християнської церкви,— не бракувало її і в Платона. Вислів «Ось де істина», хоч би де він лунав, означає одне: священик бреше...