Дмитро Донцов - Націоналізм

Так цілком логічно, прийшов наш націоналізм до своїх головних матеріалістичних доктрин , ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціяльний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад “безумовне”; а тими доктринами були — лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси “народу”, як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціялізм , що ставив понад інтереси нації — інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм , анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности, як цінності в собі.

Так по-номадськи зрозуміла “свобода”, “ колективний егоїзм” найгіршого сорту — стали в нас вартостями в собі. Домінував так зрозумілий для провінціяла момент партикулярної вигоди (особистої, клясової, провінціяльної) в протиставленні до моменту загального, родового, національного примусу. Ослаблення родового інстинкту — а не його зміцнення, афірмація часового, хвилевого, даної форми — в протилежність до “вічного”. Дві доктрини стояли проти себе: розв’язання егоїстичних стремлінь, деструктивна засада “laisser faire” з одного боку, з другого — принцип творчої волі цілого, що підчиняє собі одиницю, покоління, клясу, їх щастя, “свободу”, “нарід”, суверенне “Я”, — не відступаючи перед аґресією і “насильством”, перед накиненням всьому цієї волі, що сама в собі має свою санкцію.

Цей момент недорозвиненого вольового імпульсу виявляється в нашім провансальстві передусім у занепадницькім “гуманітаризмі”, що понад все ставить фізичне “Я” одиниці. Хто не бачить за деревами лісу, за “горожанами” — народу, а за індивідуальною об’єктивацією волі species до життя — самої цієї волі, для того із зникненням даної об’єктивації зникає й саме життя. Для того фізичний біль і смерть одиниці завжди будуть найстрашнішим нещастям; для того доктрина лібералізму, що протиставила “права” одиниці правам цілого, до якого вона належала, — завжди буде аксіомою, а особливо її найвульґарніша форма — пацифізм. Героїзм, що пхає маси до самопосвяти, ніколи невиправданий для них, в ім’я якої б величної мети він не виступав. Війна для них, незалежно від її мети й наслідків, це зло, “масове мордування”, гідне вже тому всякого осуду, що посягає на “найцінніше”: на життя одиниці. “Милосердними треба нам буть задля всього живого, — пише Франко — бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього”?

Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього “Щось” готові вони жертвувати навіть життям одиниць. Для українського провансальства, просякненого наскрізь дрібно-міщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму, навпаки, життя одиниць було найвищим “клейнодом”, що стояло над усякими “метафізичними” вартостями… “Ах, минали б бенкети криваві, — пише другий представник нашого гуманітаризму — брязкіт зброї скоріш би утих, — досить болю, і крови, і слави — і дочасних могил дорогих” [47] О. Олесь. — Вибір поезій, (вид. Лаврова). . І цей патос не був чимсь випадковим, це була глибоко відчута “філософія”. Вона згадує про дорогі могили не з гордістю, як могили “незнаного вояка”, не як приклад великої самопосвяти для ідеї, що стоїть понад життя, не як заохочення і звеличення чину, що привів до передчасної смерти, — лише з сумом розчуленого сантименталіста, для якого жодна ідея не виправдує тих “дочасних могил”. Для другого автора війна це, передусім, “вбивство людей”. Оглядаючи поле битви, питається герой: “Боже, великий добрий Боже, де ж Ти дівся? Засвіти сонце, засвіти пітьму ночі, нехай брат брата побаче”. Бо їх “Бог”, то був бог безжурного щастя миші під мітлою. Той же ж, що приніс на землю “не мир, но меч”, що ставив любов до Бога понад любов до людей — Бог сильних рас, є “страшним Богом” для провансальців; йому в обличчя глянути лякаються вони, бо він жадає собі в жертву — і “молоде життя, й здоров’я, і існування многих одиниць. “В нас є навіть спеціяльний роман, прийнятий з великими похвалами, роман-протест проти “страхіть війни”, в якім не лише видно біль з приводу тих страхіть (почуття зрозуміле й виправдане), а в якім на війну глядиться виключно через призму хлопа, якому гранати не дають орати свою скибу, байдужого на те, кого матиме за пана [48] О. Турянський. — Поза межами болю. … Але романів, подібних до “Війни і миру” Л. Толстого, “Огнем і мечем” Сенкевича, або “Шуанів” Бальзака, де б показувалося не тільки одну, а й другу сторону війни — велике зусилля нації в ім’я її ідеалу, що стоїть понад життям одиниці, понад усім, — ми ще не маємо.