Еріх Фромм - Мати чи бути?

Наведені ׳ міркування дещо заважкі для сучасного читача, який звик вважати, що термін «людська природа» не відповідає жодним очевидним емпіричним відомостям. Але це було не так і для Спінози, і для Арістотеля, — це не так і для деяких сучасних нейрофізіологів, біологів і пси­хологів. На думку Спінози, людська природа так само ха­рактерна для людських істот, як кінська природа — для коней; більше того, за Спінозою, чесноти чи вади, успіх чи невдача, благополуччя чи страждання, активність чи па­сивність залежать від того, якою мірою особистості тала­нить досягти оптимальної реалізації своєї людської приро­ди. Оптимальна реалізація природи — людської природи в нашому випадку — є метою життя; наша свобода і наше щастя тим повніші, чим більше ми наближаємося до неї.

У спінозівській моделі людини атрибут активності невіддільний від іншого атрибута — розуму. Оскільки ми діємо відповідно до умов нашого існування й усвідомлює­мо ці умови як реальні і необхідні, ми знаємо правду про самих себе. «Душа наша деколи є активною, а деколи — пасивною, а саме: оскільки вона має адекватні ідеї, вона неминуче активна, оскільки ж має ідеї неадекватні, вона, з необхідності, пасивна» ([103], 3, 1).

Бажання можуть бути активними і пасивними (actiones і passiones). Активні вкорінені в умовах нашого існування (природних, а не патологічно спотворених), а пасивні викликані внутрішніми або зовнішніми спотво­реними умовами. Активні існують остільки, оскільки ми вільні; пасивні виникають під впливом внутрішньої чи зо­внішньої сили. Всі «активні ефекти» неодмінно позитив­ні; а пасивні, тобто «пристрасті», можуть бути добрими або поганими. За Спінозою, активність, розум, свобода, благоденство, радість і самовдосконалення нерозривно пов'язані — так само пов'язані між собою пасивність, ірра­ціональність, залежність, журба, безсилля, а також стремління, що суперечать людській природі ([103], 4, 2—3; 5, 40—42).

Щоб повністю осягнути ідеї Спінози про душевні пристрасті і пасивність, розглянемо останній, співзвуч­ний сучасності, висновок з його міркувань: на того, хто піддається ірраціональним пристрастям, неминуче чекає психічне захворювання. Тією мірою, якою ми досягаємо оптимального розвитку, ми не лише стаємо (відповідно) вільними, сильними, розумними, щасливими людьми, а і психічно здоровими; якщо нам не вдається досягти цієї мети, ми невільні, слабкі, пригнічені і не досить розумні. Як на мене, Спіноза був першим із сучасних мислителів, хто визначив, що психічне здоров'я і психічні захворюван­ня є наслідком відповідно правильного чи неправильного способу життя.

Отже, для Спінози психічне здоров'я — це, зрештою, свідчення правильного способу життя, а психічна хворо­ба — симптом невміння жити відповідно до вимог люд­ської природи. «Але якщо скнара думає лише про гроші й майно, марнославний — лише про славу, ніхто не визнає їх несповна розуму, лише бридкими; зазвичай їх зневажають. Насправді ж скнарість, честолюбство тощо являють собою різновиди божевілля, хоча й не зараховані до хвороб» ([103], 4, 44). У цьому твердженні, такому далекому від способу мислення нашої доби, пристрасті, що не відповідають по­требам людської природи, Спіноза визначає як патологічні; фактично він вважає їх однією з форм безумства.

Спінозівське розуміння активності й пасивності яв­ляє собою радикальну критику індустріального суспіль­ства. На відміну від поширеного нині уявлення, ніби люди, якими рухає жадоба грошей, наживи або слави, є нормаль­ними і добре пристосованими до життя, Спіноза вважав таких людей вкрай пасивними і, по суті, хворими. Активні особистості в розумінні Спінози — а сам він являв собою яскравий приклад такої особистості — виняток; вони на­віть вважаються в певному сенсі «невротичними», бо по­гано пристосовані до так званого нормального життя.

Маркс у своїх «Економіко-філософських рукописах» [74] писав, що «вільна свідома діяльність» (тобто людська ді­яльність) становить «родовий характер людини». Праця, за Марксом, символізує людську діяльність, а людська діяль­ність — це життя. Навпаки, капітал, на думку Маркса, — це накопичене, минуле і, зрештою, мертве ( Grundrisse ). Аби повністю зрозуміти, наскільки емоційно забарвленою була для Маркса боротьба між трудом і капіталом, слід взяти до уваги, що для нього це була боротьба життя і смерті, тепе­рішнього й минулого, людей і речей, буття і володіння. Для Маркса питання стояло так: хто ким має правити? Чи по­винне живе владарювати над мертвим, а чи мертве — над живим? Суспільство, в якому живе здобуває перемогу над мертвим, — це, за Марксом, соціалістичне суспільство.